Фронтовими дорогами

До 70-річчя визволення черкащини

Ім’я Почесного громадянина Сміли Максима Костянтиновича Величка назавжди золотими літерами вписане в історію нашого міста. Фронтовик, повний кавалер орденів Слави, Червоної Зірки, медалі «За відвагу», інших бойових нагород, він багато літ трудився розмітником на Смілянському машинобудівному заводі. За видатні трудові досягнення, випуск продукції високої якості був удостоєний найвищої нагороди – ордена Леніна і звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджений орденом Жовтневої Революції.
Сьогодні до вашої уваги, шановні читачі, один з епізодів нарису журналіста Івана Матвієнка про цю чудову людину.

У солдатів не буває легких шляхів. Йшов дорогами війни Максим Величко, зажурений відступав. Позаду – Дністер, Дніпро, Дон, Волга… Як важко було дивитися у вічі отим людям, які сумними поглядами проводжали солдатів: «Повернетеся? А коли ж?»
…Підготовлені позиції за Дністром у районі Рибниці зайняв стрілецький корпус, а дивізія, в якій служив Максим, круто повернула на південь. Не треба було навіть на карту дивитися – напрям на Одесу. Максим зі своїм відділенням дістав наказ вибрати вогневу позицію для батареї біля великого села. Поспішали, щоб до настання сутінків повернутись назад.
Але назустріч їм з яру вискочив хлопчина років шістнадцяти, босий, у коротких штанцях і вицвілій сорочці.
– Не можна далі, – майже пошепки, але владно вигукнув. – У село прийшли фашисти.
– А ти хто будеш?
– Кирило Білоус. Я не один. Тут ще п’ятеро нас, ми із старших класів. Візьміть нас добровольцями на фронт.
Після бесіди в штабі юнаки пішли в село. Десь опівночі повернулися, як виявилося, з повними даними про ворога, розташування його вогневих точок. А на світанку зухвалий авангард фашистської дивізії був ущент розтрощений.
– Нашого полку прибуло, – Максим міцно потис Кирилову, здавалося, ще майже дитячу руку.
– Комісар сказав, що я буду сином полку, – підкочуючи дещо довгі рукава гімнастьорки, не стримав радості Кирило. – Сказав, що мене за гарматною обслугою закріпили.

Скільки важких боїв довелося пережити! Якою тяжкою була дорога на схід. Але не легшою вона буде і на захід. Все, що забрав ворог, треба повернути, кожний населений пункт, кожний рубіж брати з боями і розбити фашистів там, звідки вони прийшли.
…Сталося це на Кубані. Кілька днів підряд з ранку і до вечора не припинялася артилерійська дуель, над нашими окопами висіли фашистські бомбардувальники, свинцевим дощем засівалась земля. Та відчайдушні спроби ворога прорвати оборону виявились марними. В дію ввели нашу резервну артилерію і танки, бойові порядки прочесала штурмова авіація, в наступ піднялася піхота – і фашисти почали відкочуватися.
Батарея, на якій Максим Величко замінив заряджаючого, вже перенесла вогонь на відступаючих. Та ось по нашій піхоті вдарили міномети з невиявленої до того вогневої позиції. Два розвідники, яких послали визначити координати і спрямувати вогонь по мінометах, не давали про себе знати. І тоді в розвідку попросився старший сержант Величко. Здавалося, без кінця тягнувся час пошуку. І нарешті в телефонній трубці голос Максима:
– Товаришу командир! Координати мінометної батареї ворога… Викликаю вогонь…
– На себе?! – не витримав вражений комбат.
– Та як вам сказати, я тут у гранітну печеру забрався. Витримаю. Викликаю вогонь…
– Сержант Білоус, по мінометній батареї ворога – вогонь!
Але пострілів не було.
– Сержант Білоус, повторіть мою команду!
– Товаришу командир, не можу – там Максим!
– Наказую: вогонь!
І вогненні смерчі зметнулися в повітря. Не минуло й п’яти хвилин, як німецьку батарею було перетворено на металевий брухт.
Весь мокрий і блідий від нервового перенапруження, Кирило Білоус прибіг на команд­ний пункт.
– Товаришу комбат, прошу пробачення: десять разів вивірив усі дані для стрільби, був твердо впевнений, що снаряди накриють ціль… Але ж там Максим!
– За затримку виконання коман­ди заслуговуєш стягнення. За знищення ворожої батареї представляю до нагороди.
– Служу Радянському Союзу!
…Увечері старшого сержанта Величка викликали на новий командний пункт дивізії. Вже немолодий, зморений боями і хворобою, із запаленими очима, але чисто поголений і по-офіцерськи підтягнутий полковник по-батьківськи обійняв його:
– Молодець, солдате. Ще з першого бою чекає тебе нагорода. Вручаю тобі медаль «За відвагу». Сьогодні я радий за всіх. Скільки подвигів, скільки героїв! Скажи їм, Максиме, лише одне слово: почалося! Доброї нам путі на захід!

Після завершення операції по розгрому німецько-фашистських військ на Північному Кавказі і в Ростовській області дивізія, в якій служив Величко, була відведена на відпочинок і поповнення, а на фронт повернулася, коли йшли бої за визволення донецького краю. Їхав солдат у теплушці, дивився на зрівняні з чорною землею донецькі міста, села, шахти, заводи, вокзали, мости і шляхи, слухав розповіді колишніх ополченців шахтарських дивізій з партизанів і підпільників, які влилися в полк, і вголос коментував:
– Так ось що таке зона «випаленої землі». Наскрізний «сабантуй» гадам за таке влаштувати!.. Доведеться їм до наказу «моряків і шахтарів у полон не брати» дописувати: «артилеристів і розвідників – теж».
Під настрій Максим вийняв з кишені гімнастерки до дірок зачитану вирізку з газети «Краcноармейская правда» і почав читати уривок з відомих на фронті віршів:
Всякий сабантуй буває,
А не знаєш – не мудруй…
Сабантуй – тобі наука.
Ворог злиться – ти лютуй!
Але зовсім інша штука
Головний, брат, сабантуй.
Головний «сабантуй» дивізія, в котрій воював Величко, влаштувала фашистам на ріці Молочній – найпівденнішій межі «східного валу». Кожен воїн знав: тут останній вигідний рубіж, який прикривав підступи до Криму і дельти Дніпра. Тому ні на хвилину не спадала висока напруга бою.
Ось на наші передові позиції ринула лавина ворожих танків, піхоті довелося відступити на запасні позиції. Максим з рацією залишився на нічийній території, коригуючи вогонь своєї, а також прибулої з резерву батареї. Під їх вогнем фашистські танки повернули назад, а чотири підбиті запалали тут же. Головний «сабантуй» завершився звільненням Мелітополя. За мужність і відвагу Величко був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Штурм фортеці, яку захищав тритисячний гарнізон, був призначений на 7 березня 1945 року, але спроба взяти її не вдалася: скориставшись густими туманами, вороже командування кинуло на виручку гарнізону відбірні дивізії фашистських головорізів «Мертва голова» і «Велика Німеччина». 7 і 8 березня наша артилерія і авіація без упину бомбардували фортецю, і частина її захисників не витримала удару, панічно кинулась до міста.
Максим зі своїм відділенням налагоджував наземний зв’язок з батареєю, коли велика група фашистських вояків, вибита нашою артилерією з цукрозаводу, почала відступати на запасну позицію. Кращого місця для засади і не вибереш, із-за бетонного укріплення полетіли зв’язки гранат, застрочили автомати. І 15 фріців підняли руки вгору.
У полку хвилювались: бій скінчився, а Величко у батарею не повернувся. Серед загиблих не знайшли, в списках поранених його ім’я не значиться. Чи не потрапив у полон! Але такій версії ніхто не міг повірити. Друг Максима Іван Монастирьов не один раз обійшов усі позиції полку, на сотні запитань від солдатів і офіцерів діставав одну й ту ж відповідь: «Не знаємо». Найбільш вірогідне припущення, що Максим поранений, потрапив у медсанбат якоїсь частини. Недовго роздумуючи, написав листа його дружині в Смілу:
«Чи не знаєте щось про Максима? Пішов у розвідку – не повернувся. Відповідайте негайно».
А через кілька днів знову не витримав – надіслав листа на виконком міської Ради. «Максим Величко за проявлений у бою героїзм нагороджений орденом Слави першого ступеня. Кому його вручити – Максим не повернувся з поля бою? У Смілі проживає дружина Величка, Марія Григорівна. Вся батарея чекає від вас відповіді». Невгамовний Іван Монастирьов на всякий випадок надіслав сім’ї Максима всі свої заощадження.
Як у ті тривожні роки чекали на фронті й дома листів, просто кілька слів: живі, з нетерпінням чекаємо перемоги і зустрічі! І як довго, іноді цілими місяцями, вони були в довгій дорозі. Іван Монастирьов так і не одержав на свої листи відповіді раніше, ніж дізнався про долю Максима.
А сталося ось що. Величкові товариші здавали полонених. Вибухова хвиля від бомби, що розірвалася поблизу, кинула Максима в окоп і засипа­-ла піском. Лише по руці, що стриміла зверху і конвульсійно посіпувалася, бійці сусіднього полку знайшли його і відправили в тил. На все життя Максим запам’ятав: 8 березня – день другого його народження, а точніше, час повернення з того світу.
Третій орден Слави Максиму Костянтиновичу вручили вже в госпіталі, де він лікував перебиту в ліктьовому суглобі руку, пошкоджені очі і поправлявся від тяжкої контузії.
Приїхав полковник, поздоровив з нагородою, підбадьорив і сказав:
– Для тебе, солдате, війна вже закінчилася. А ми як вдаримо по Берліну – в Москві буде чути. Спільно радітимемо салютові Перемоги!
На доліковування Максима евакуювали в глибокий тил, у місто Пирятин. Від Сміли – рукою подати.
Звідси Марія Григорівна десь через місяць одержала від Максима листа, написаного на клаптику газети. За дочку Надю – і на поїзд. Потім разом з чоловіком повернулися додому. З поштової скриньки витягли повідомлення: Марію Григорівну запрошують у виконком міської Ради.
– І чого б то? – розмірковувала вголос. – Якесь непорозуміння.
У виконкомі Марію Григорівну прийняв товариш, який ще й військової форми поміняти не встиг.
– Розумієте, Маріє Григорівно, ваш чоловік був дуже хоробрий воїн. Він нагороджений всіма орденами Слави. Ви розумієте, він, значить, пішов у розвідку… Як вам сказати, ми одержали листа від його друга Івана Монастирьова…
Мабуть, легше фронтовику було йти в атаку на ворога, ніж пояснити щось цій жінці з дитиною. Він зблід і не міг ніяк приховати свого хвилювання. Ковтнув води зі склянки, яку, певно, приготував не для себе,
– Розумієте, нам пишуть, що він не повернувся…
Марія Григорівна зрозуміла, що їй хочуть сказати. Попросила пробачення, відчинила двері кабінету і гукнула:
– Максиме, зайди-но сюди! Про тебе тут мова…

Іван МАТВІЄНКО

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.