За свій трудовий вік він отримав стільки подяк, що можна видати цілу книжку. Недавно Миколі Івановичу Камінському виповнився 91 рік, а він досі приймає пацієнтів, лікує їх від усяких недуг. Як і в молоді літа, сповнений оптимізму, енергійний, з усмішкою на обличчі.

Колись у газеті працював танкіст-фронтовик, чудовий поет Антон Бондар. Ось ці рядки присвятив він М.І. Камінському:
Йде весна ясною стороною,
Устають світанки голубі…
Люди наші радістю земною,
Лікарю, вклоняються тобі.
Та вони, поетичні рядки, й сьогодні актуальні для мого героя.

Він народився на Вінниччині, хотів бути Доктором Айболитом, щоб рятувати людей. Успішно закінчив лікувальний факультет широкого профілю Чернівецького медичного інституту. Коли вручали випускникам направлення на роботу, декан мовив жартома:
– А тобі, Миколо, доведеться освоювати далекий Казахстан.
Молодий фахівець поїхав працювати за тридев’ять земель – на залізничну станцію Анар. Доводилось вдень і вночі спішити на виклики.
В бездоріжжя, зимової днини,
Крізь вихрастий білий сніговій
Він ішов до хворої людини
Як життя надійний вартовий.
Суворий клімат не став на заваді медичному працівнику з України. Грамотного, ввічливого лікаря, котрий ніс тепло в своїй душі, скрізь зустрічали як знаючого фахівця. Повірте, в Казахстані не так просто було добитись авторитету і поваги. Микола Іванович, у якого скрізь були друзі, багато чого навчився на чужині, де жив радощами і тривогами людей. В одній з місцевих газет повідомлялось, що лікар Камінський успішно лікує бруцельоз, шлунково-кишкові та інші захворювання.
Замість 5 років пропрацював в Казахстані цілих 12. Там одружився з красунею Ларисою, також медиком з вищою освітою. Дочекалися двох діточок – сина Святослава і дочку Лоліту.
Пам’ятним для нього стане 1959 рік, коли потрапив до Китаю У багатомільйонній азіатській країні запозичив голковколювання – древній метод лікування. Позитивну роль відіграла не тільки його допитливість, але й прагнення добитися того, чого ще не вмів.
Переїзд до Сміли започаткував нову сторінку на життєвій дорозі Миколи Камінського. Це тільки він міг одночасно оздоровлювати робітників СЕМРЗ, в їх першому на Черкащині санаторії-профілакторії, і хліборобів району в будинку відпочинку Червоний Кут (на його базі нині функціонує оздоровчий табір «Тимурівець»).
Микола Іванович лікував хвороби, за які ніхто з колег не брався. Саме тоді у пригоді стало голковколювання. З його допомогою лікував алергію, неврити, інші складні захворювання. Ефективно використовував кисневі й хвойні ванни, гіпноз, укуси бджіл. Лікував молочною сироваткою і глиною, яку завіз із Львівщини. А ще водою з Мошногір’я. Черги до нього були довші, ніж до мавзолею вождя світового пролетаріату на кремлівській площі. Двері кабінету зачинялися лише тоді, коли вже не було відвідувачів.
На сьогодні, за скромними підрахунками, Микола Іванович допоміг не менше 200 тисячам пацієнтів.

Якось місцеві партійці усунули (з невідомих мотивів) його від роботи. Дізнавшись про це, майже 5 тисяч (!) людей поставили свої підписи під скаргою на захист лікаря Камінського. Доброго Лікаря Айболита відразу відновили на роботі, а партійці-зловмисники отримали доброго прочухана «зверху».
Як відомо, у доброї слави широкі крила. З Києва і Черкас приїжджали журналісти, щоб написати про талановитого лікаря, який ніколи не відмовляв людям, котрі потребували медичної допомоги. Гарний нарис опублікувала тоді найпопулярніша в Україні газета «Молода гвардія». На її шпальти потрапляли лише фахівці з великої букви, до яких належав і мій герой.
Пухли від подяк книги відгуків і побажань. Миколі Івановичу дякували рядові виробничники і керівники підприємств і господарств міста й району, у тому числі Г.І. Стельмащук, В.Ф. Святченко, М.С. Темноход. Цікаво сказав про нього заслужений учитель школи УРСР І.М. Ленець: «Не стану називати його магом або чарівником. Просто скажу: Микола Іванович уміє ставити хворих людей на ноги». Надходили подяки також з Умані, Черкас, Шполи, Кам’янки, Кіровоградської області. Серед трудових відзнак М.І. Камінського – медаль «Ветеран праці» та значок «Відмінник охорони здоров’я».

Попри великий досвід роботи, Микола Іванович постійно тримав і тримає себе у формі: читає медичні журнали. Бо, як гласить народна мудрість, вік живи – вік учись. Крім того, постійно бував на семінарах, які проходили у Києві, Баку, Москві.
Незважаючи на зайнятість, він не цурався громадської роботи: обирався депутатом міської ради, членом міськвиконкому.
Серед тих, кого вилікував добродій Камінський, – самобутній художник, письменник-гуморист Федір Гаврилович Кучер. Він скрупульозно зібрав вирізки з газет про життя і діяльність Миколи Івановича, фотографії не одного десятиріччя, відзнаки за сумлінну працю (грамоти, подяки) і передав весь скарб міському краєзнавчому музею. Є у тій папці й клопотання тодішньої міської влади до Ради Міністрів УРСР про присвоєння М.І. Камінському звання «Заслужений лікар України». Зініціював його профспілковий комітет СЕМРЗ. Пропозицію підтримали як у міськвиконкомі, так і на обласному рівні. Проте все це «зарубали» столичні чиновники, мотивуючи тим, що Микола Іванович не був …членом КПРС.
Компартія, як і СРСР, з відомих причин, розсипались, ніби паперовий будиночок, а наш славний герой продовжує свою добру справу – лікує людей. Тисячі їх сердечно дякують і низенько вклоняються за це Лікарю. А для М.І. Камінського найбільшою нагородою є повага пацієнтів.

Андрій ГЛУЩЕНКО