У День десантника, що припадає на найближчий вихідний, ветеранів повітряно-десантних війск Смілянсько-Камянської міськрайонної організації за традицією зберуться разом, але цього разу, не з святковим настроєм, а щоб пом’янути загиблих на нинішній війні хлопців і вкотре підтвердять, що ті,хто носить, або колись носив голубі погони з десантними емблемами, все життя з гордістю говорять: «Я-десантник».
– Десантники, піхота і спецназ – це найбільш підготовлені військові підрозділи. Вони завжди готувалися до війни, – розповідає десантник, голова Смілянсько-Камянської міськрайонної організації ветеранів повітряно-десантних війск Микола Цибуленко. – Тому багато хлопців з організації нашої на війні зараз теж. Ті під Придністров’ям стоять, інші під Донецьком, ще одні під Луганськом. Це ті хлопці що більш-менш підготовлені, стрілять вміють. Наших хлопців, саме черкащан, там бояться як вогню, вони не здаються, в саме пекло йдуть. Є й такі як я, що возять туди допомогу.
Микола Олександрович разом зі своїми побратимами-десантниками їздить до бійців так часто, як це можливо: раз або двічі на тиждень, раз в 10 днів максимум. Везуть все, що потрібно солдатам на цій війні. Микола Цибуленко говорить, що від побаченого в зоні АТО «аж паскудно на душі»:
– Ну що бачили. Стріляють там. Там не просто звичайне АТО , тобто боротьба з терористами, там – повномасштабна війна. Стріляють «Гради» – це, як вам сказати, такі штуки, що нічого після себе не залишають. Складалося враження, що людей у нас не цінять взагалі. Просто як на знищення викидають. Ось наприклад, закинули наших 12 чоловік, черкащан – кременчужан, смілян і т.д. Поставили їм задачу і кинули туди. І вони там чотири доби без патронів, без нічого. Що відбили, тим і стріляли. Кинули туди і забули про них. Вони нікому не треба.
Микола Олександрович, розповідає, що а епіцентрі того пекла найбільші патріоти, вони йдуть на смерть і багато гине, що перша хвиля тих, хто воював на передовій АТО, це були майданівці. Як військовослужбовець, що служив десантником, він категорично не згодний з тим, що мобілізують непідготовлену молодь.
– Ну сенс брати дітей? В мене самого син служить четвертий рік за контрактом в Миколаєві, каже: «Тату, ми, «натаскані», готові, а нас не беруть. А беруть зовсім молодих хлопців, які нічого не вміють. Вони їздять, їх навчають.
Окрім збору і доставки допомоги у активістів організації є й чимало інших невідкладних справ. Скажімо, доводиться боротися з бюрократією і паперовою тяганиною – збирати документи, які б підтверджували, що хлопці служать в зоні АТО законно, що вони вважатися учасниками бойових дій.
– Попробуй ще докажи, що ти там був. Зібрати усі папери – це просто
жах. Я вже скільки туди виїздив. Поки підготував все, що потрібно, прийшла нова директива, і тепер ще таку ж пачку документів треба зібрати. Треба їздити й допомагати, а не папери збирати.
У Миколи Цибуленка та його побратимів на все є своя чітка точка зору, принципова позиція. Через війну вони багато чого не можуть нині афішувати, але впевнені, що мир вони відвоюють і тоді зможуть розказати і показати все, що зараз залишається за кадром.
Залишити відповідь