У феєричне свято перетворився перший фестиваль-конкурс козацької творчості «Козацька слава» ім. Максима Залізняка та Івана Гонти, що проходив в Умані. У ньому взяли участь більше дюжини аматорських співочих колективів, у тому числі з Києва, Христинівки, інших міст. Смілу представляв уславлений народний ансамбль козацької пісні «Заграва»,де художнім керівником В.П. Голубничий.
Дійство розпочалося на сцені місцевого БК. Під гучні оплески глядачів «Заграва» майстерно виконала хорово-хореографічну
Місце загального відпочинку, куди приходять скупатися та погрітись на сонечку, нині у Смілі лише одне. Одна з причин – відсутність достатнього місця для облаштування пляжу, що за нормами становить 500-600 метрів у довжину та більше 100 метрів від початку пляжу до води. Протягом року за станом води та грунту стежить Смілянський міськрайонний відділ Черкаського обласного лабораторного центру.
З нагоди Міжнародного дня захисту дітей заступник голови облдержадміністрації Тетяна Прітченко разом із головою Смілянської райдержадміністрації Василем Бугаєнком та керуючим справами – заступником міського голови Олександром Головченком відвідали Смілянський дитячий будинок-інтернат.
Вихованці закладу зустрічали гостей в актовому залі.
У будиночку Василя Івановича Москальця, ветерана війни, почесного громадянина Сміли затишно і спокійно. Визволителю нашого міста уже за дев’яносто. У його оселі все дихає минувшиною – давні меблі і фотознімки, вишиті картини в рамках, скатертини. На етажерці бюст Тараса Шевченка і випалений на дошці портрет Кобзаря.
– Любите Тараса Шевченка? – цікавлюся.
– Люблю! Це наш пророк, – відповідає Василь Іванович і читає напам’ять: – Тільки вслухайтесь: «Реве та стогне Дніпр широкий…». Це ж яка сила! «Додолу верби гне високі…» або «Заповіт»… Знаєте, у мене є шеститомник Шевченка – повне академічне видання.
– Покажете?
Василь Іванович, аж посміхнувся з радості. (Напевно, давно ніхто не цікавився його бібліотекою). Охоче підіймається зі стільця і запрошує у спальню. А там… Суцільні книжки! У центрі книжкової шафи – шість томів Шевченка у білих палітурках.
Тема про Тараса Шевченка виявилася для ветерана особлива, адже Кобзаря любив змалечку, все життя читає його твори, багато з них знає напам’ять.
– Коли ходив у четвертий клас учитель повіз нас у Канів. Я в першу чергу купив «Кобзаря» і портрет Шевченка. Прийду, бувало, до мами і читаю «Катерину». А мати слухає: «А ну… ну, ще читай». А я їй: «Кохайтеся чорнобриві… (сміється)». А потім, не знаю як сталося, не знаю, де дівся мій «Кобзар». То в сусідського хлопця інший виміняв за кусок сала. І треба ж таке, той хлопець через день приходить, каже: «Віддай мого «Кобзаря». Отаке сталося. Любив Кобзаря і любов до нього, та й узагалі до художньої літератури, читання, прищепила вчителька. У нас вона така була, що навчила і вишивати хрестиком та гладдю, і книжки переплітати, і папки різні робити. Кожному з нас давала додому свої книжки читати. Вона настільки привчила до книжок, що любив їх змалечку і дотепер читаю.
Василь Іванович прочитав усі шість томів Кобзаря. Глибоко запали в серце не лише твори Тараса Шевченка, а і його доля та біографія. Ветеран розповідає цікаві деталі про те, як талант Шевченка помітив Енгельгард, як влаштували Тараса в академію, про його життя в Петербурзі, про кохання. Усе обдумує, аналізує, розмірковує: «Часто задаю собі питання і не знаходжу відповіді. Коли його викупили з кріпацтва, чого він не викупив свою сестру?».
Щоб побільше дізнатися Василь Іванович побував у Моринцях, на могилі матері Шевченка, там, де хата стояла, у музеї, спілкувався з односельчанами. Він просто в захопленні від природного хисту Шевченка, його таланту поета і художника.
– А як він «предчуствовав»: «Поховайте мене на могилі… Поховайте та вставайте…». Які його слова сильні й водночас мелодійні! Тільки на музику і ставить…
Історик за фахом і бібліотекар з величезним досвідом Василь Іванович Москалець може годинами розповідати про надзвичайно цікаві речі. Ветеран війни, визволитель Сміли пишається своєю домашньою бібліотекою – книги в кожній кімнаті, на полицях – від підлоги до стелі, у шафах, на етажерках, тумбочках навіть у запічку. Ветеран охоче ділиться спогадами, і жалкує, що все це безцінне багатство – книги після нього нікому не знадобляться. Він відкритий до спілкування і хоче встигнути розказати молодим про все, що знає і пережив.
Юлія Харченко
68 років без війни. Виросло не одне покоління… А що знають діти ХХІ століття про подвиг своїх прадідів і прабабусь у роки Великої Вітчизняної війни? Більшість володіє навичками роботи на комп’ютері, користується Інтернетом. Чи використовують вони його для вивчення сторінок минулого свого народу та Батьківщини? Чи відкривали сайт «Велика Вітчизняна війна»?
Колоритну історичну постановку на суд глядачів представили студенти Смілянського технікуму харчових технологій. Історична драма “Дитя кохання” у виконанні першокурсників стала дебютом для молодих акторів. Розповідь про долю відомих історичних постатей XIX століття – правителів Петра ІІІ та Катерину ІІ, придворні пристрасті та державні перевороти вразили присутніх. Головна ідея вистави – показати як доля державотворців тодішньої Росії вплинула на історію Сміли та підняти завісу над таємницею походження графа Бобринського. Глядачі дізналися про непросте кохання Катерини ІІ і графа Григорія Орлова
вулицями рідного міста
(Закінчення)
На перехресті з Львівською (тепер Леніна) починалася вулиця Руська, назву отримала від переселенців із Росії. У 1840 році граф Бобринський переселяє у Смілу жителів Харківської, Тульської, Орловської, Смоленської та Могилівської губерній, щоб забезпечити свої заводи робітничими кадрами. Про переселення свідчать назви вулиць: Руська, Симбірська, Харківська, район Орел.
З Руською вулицею пов’язалеглих до Сміли. Поселенці облаштувались у Гречківці і частково в самому містечку. Вони й збудували старообрядницьку капличку десь посере-дині Руської вулиці. Як правило, такі культові споруди мали вигляд зрубу з тесаних колод. Наступний власник містечка, граф Самойлов, який звик жити, перевищуючи статки, накинув оком на трудящу та заможну, але закриту спільноту. Щоб знайти нове джерело прибутків, під час чергової ревізії (перепису населення) він здійснив спробу закріпачити вільних старообрядців. Судова тяганина тривала довго, але старовіри таки виграли справу й залишилися вільними.
У середині 19 століття місто докорінно змінює свій вигляд: замість хаотично розкиданих на ще давніша історія. Наприкінці 18 ст. тодішній власник містечка князь Любомирський дозволив розкольникам пилипонам за умовну плату – 827 карбованців асигнаціями – поселитися на його землях, прибараків часів графа Самолова до цукроварень та економій графів Бобринських пролягли рівні широкі вулиці. Почалося спорудження цегляних будинків. Територія містечка збільшилася за рахунок робітничих поселень. На кінець 19 ст. у Смілі проживало 15 тисяч осіб, на станції Бобринській і при заводському селищі – ще 2,5 тисячі.Згідно з картою Дороганевського, на той час у місті було 47 вулиць, 4 бульвари і 7 провулків. 1911 року дороги вимощено бруківкою, залишки якої можна побачити під зруйнованим асфальтом майже на всіх центральних вулицях міста.
На Руській, крім каплички, розташовувалися ліворуч квартира приватного повіреного Барановського і мирового посередника у будинку Цуканова. Обидві споруди збереглися! Частина вулиці Дзержинського після перехрестя з вулицею Косіора називалася Олексіївською. У дворянських родинах часто дітям давали імена предків. Так, в родині Бобринських майже у кожному поколінні були Олексії: перший граф Бобринський Олексій Григорович – син імператриці Катерини ІІ та графа Орлова, у наступному поколінні – Олексій Олексійович, засновник «смілянської» гілки роду, й, нарешті, у третьому поколінні – Олексій Олександрович, відомий археолог, дослідник курганів навколо Сміли, саме він дослідив і видав у Смілі родовід графів Бобринських. На Олексіївській зберігся будинок поліцейського чиновника, далі йшли приватні садиби, «спальний район».
Досліджуймо історію Сміли разом!
Валерія ПРЯДКО,
Діана МОРОЗОВА,
Дарія МАСЛЮК,
гімназистки, учасниці
краєзнавчого проекту
Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення.
Одна з вулиць нашого міста носить ім’я Івана Володимировича Мічуріна, відомого російського біолога і селекціонера. Отже, сьогодні ми прогуляємося нею.
Кажуть, думки матеріальні. Майор Віктор Богач з Афганістану повернувся живим, хоча ледь не загинув, коли поряд розірвався снаряд. При ньому, коли супроводжував колони, теж ніхто не загинув, хоча часто смерть була зовсім поряд. Часом, говорить він, просто щастило. В Афганістан офіцер потрапив уже досвідченим військовослужбовцем, на той час прослужив більше двадцяти років.
Народився Віктор Богач у сім’ї робітника, але з братом стали військовослужбовцями. Закінчив Тульське вище ракетно-артилерійське училище, проходив службу у частинах і підрозділах Збройних Сил СРСР, перебував у Йємені як військовий радник, військову службу продовжив у Київському військовому окрузі, у Смілі. Також брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.
– Пробув там 18 днів, потім прийшла заміна і наприкінці червня дзвінок із штабу дивізії – пройти комісію.
Так потрапив до Афганістану на посаду заступника командира 2-го мотострілецького батальйону 191 окремого мотострілецького полку.
Віктор Парфенович пригадує, що вдома до його від’їзду дружина, двоє дітей поставилися спокійно, а як же по-іншому може бути в сім’ї офіцера.
Із перших днів на афганській війні «занурився» виконувати відповідальну роботу, забезпечуючи підрозділ усім необхідним для успішного виконання бойових завдань. Багато разів доводилося очолювати автоколони полку з боєприпасами, продовольством, технічним майном. Проходили за маршрутами Газні – Кабул – Саланг – Пулі-Хумрі – Хайратон. На шляху обов’язково потрапляли під обстріл з душманських засідок, зав’язувалися бої та перестрілки. Крім участі у бойових діях, батальйон ще охороняв важливі об’єкти на заставах Газні, Пір Шабас, Дуад.
У батальйоні служило багато молодих бійців.
– Це були за віком мої сини, дев’ятнадцятирічні хлопці, а мені сорок. Кожен виконував свої обов’язки, всі підтримували нормальні стосунки. Але, звичайно, про молодих командири турбувалися особливо, щоб менше було втрат.
Ті, хто брав участь у бойових діях, переконані, що війна – це випробування людських можливостей, людина звикає до пострілів, вибухів, смертей. Спогади про війну залишилися на фотографіях. Віктор Парфенович показує кілька своїх фото і, коментуючи, додає, що фотографувати особливо не забороняли. Але робити знімки, як правило, любили молоді солдати. Офіцери у цій справі більш стримані. З Афганістану він навіть листів батькам не писав. Хоча писати дозволялося і цензури не було.
– Там, у горах, на перевалах «відключаєшся» взагалі, не думаєш ні про рідних, ні про батьків, ні про дружину та дітей, лише про те, щоб нічого не сталося і доїхати без людських втрат. Це головна думка, яка завжди нас супроводжувала.
Згідно з планом виведення військ з Афганістану, 191 окремий мотострілецький полк 4 червня 1988 року був виведений на територію СРСР. Війна для Віктора Парфеновича та його побратимів закінчилася. За участь у бойових діях його нагороджено орденом «За службу Вітчизні».
Із Збройних Сил Віктор Богач звільнився у 1991 році. У нього нині підростають внучки і внук, але про його військову кар’єру дідусь не мріє. Говорить, ця професія нині непрестижна, військовослужбовці соціально не захищені, треба вирішувати соціальні питання, подбати і про зарплату, і про житло. Офіцер з величезним досвідом служби у різних умовах має свій погляд на зміни, які нині відбуваються в армії. Бойовий офіцер активно працює у громадській афганській організації. Він член правління міської Спілки ветеранів війни в Афганістані, яка нині об’єднує близько 280 чоловік. Віктор Парфенович зазначає, що до спілки афганців ставляться з розумінням міський голова Вадим Решетняк, його перший заступник Михайло Коваленко.
– Надають велику допомогу, з будь-якими питаннями звертаємося, все вирішуємо, дуже вдячні.
Свої спогади Віктор Богач залишив у одній із книг Валерія Гогоренка із серії про Афганістан і вважає, що такі видання на часі.
Він стриманий у емоціях і словах, впевнений і спокійний.
– Особливих героїчних вчинків я не здійснив, просто виконував чесно те, що від мене вимагалося, – спокійно, впевнено підсумував розмову Віктор Парфенович.
Юлія ХАРЧЕНКО
26 Червня 2013 
Рубрика: 
Сміла 
