До 70-річчя Сталінградської битви

Cімдесят років тому, 2 лютого 1943 року завершилася Сталінградська битва. За півроку запеклих боїв Червона Армія оточила і розгромила німецько-фашистську армію чисельністю 330 тисяч чоловік, озброєну передовою бойовою технікою того часу і з досвідом ведення війни в Європі. Я брав участь у боях під Сталінградом із серпня 1942 до лютого 1943 року на посаді командира топографічного взводу дивізіону 1102 гарматного артполку 66 армії. Моє бойове завдання полягало у виконанні топографічної прив’язки вогневих позицій артилерії і спостережних пунктів до опорної мережі і веденні контрольного планшета підготовки вихідних даних для стрільби по цілях.

Для виконання цих завдань у мене був взвод чисельністю 40 осіб. Бойові завдання, в основному, доводилося виконувати вночі. Це було непросто, але ми намагалися ретельно і відповідально виконувати цю нелегку роботу. Бойові завдання вирішувалися веденням масованого зосередженого вогню артилерії дивізіону або артполку по важливих об’єктах німецьких військ.

Брали участь і у відбитті танкових атак ворога. Під Сталінградом місцевість була рівна, як стіл, – степ, ні лісочка, ні кущика. Важко було маскувати наші вогневі позиції, німці виявляли їх авіарозвідкою. Тому доводилось часто змінювали позиції.

У моєму взводі були росіяни, українці, молдавани, інші національності. Ми разом воювали, дружили, надавали взаємну допомогу – жили однією бойовою сім’єю. У хвилини затишшя згадували своїх коханих, рідних, потихеньку співали «Катюшу», «В землянці»…

На мою думку, в останні роки в пресі мало згадується про Велику Вітчизняну війну, про такі історичні події, як Сталінградська, Корсунь-Шевченківська битви, битви на Курській дузі, за Дніпро, за Київ. Минає час, учасників бойових дій залишається все менше. Тож і хочу закликати і місцеву адміністрацію, і вчителів, і істориків – говоріть людям, школярам про важливі віхи минулого, про Велику Вітчизняну, про її героїв. Щоб жила пам’ять…

Сергій НАЗАРОВ,

учасник Сталінградської битви, полковник у відставці

«Після Афганської війни виросло вже нове покоління… Ми, ветерани, подорослішали за роки, що минули після закінчення тієї війни. Ми зуміли зберегти у своїх серцях пам’ять. Згадуємо про тих, з ким пліч-о-пліч ділили патрони і ковток води в горах…»

Саме такий чесний та вірний напрямок у своїй документалістиці вже котрий рік пропагує голова Смілянської спілки ветеранів бойових дій на території інших країн, полковник запасу, кавалер ордена «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня та медалі «За бойові заслуги» Валерій Гогоренко. Більше двох років він був бойовим командиром у 201-й мотострілецькій дивізії, яка базувалася в Кундузі. Нині Валерій Іванович активний громадський діяч, донедавна педагог вищої категорії, старший викладач одного з навчальних закладів міста.

Втім у полковника є ще одна творча грань. Саме завдяки його титанічній роботі (не побоюся цього слова) вийшли у світ вже чотири гарно ілюстровані видання про події у ДРА.

На початку цього року автор презентував книжку «Пам’ять афганських днів», яка присвячується воїнам-афганцям Сміли і району. У ній – події, люди, спогади. В них – про наших земляків, які волею долі та військового обов’язку свого часу опинилися під палаючим сонцем Афгану та душманським безжальним вогнем. Таких – 460 (80 з яких – з району). П’ятеро смілян загинули у тій війні, один пропав безвісти. 24 наших земляки нагороджені орденом Червоної Зірки, 1 – Червоного Прапора (посмертно), 8 – «За службу Батьківщині», старший сержант Віктор Шаповал є кавалером двох орденів Червоної Зірки. Ще 24 смілян відзначені медаллю «За відвагу», 44 – «За бойові заслуги».

Втім, наші земляки воювали далеко не за нагороди чи якісь преференції у майбутньому. Вони чесно виконували свій армійський обов’язок, зостаючись вірними військовій присязі.

Насамкінець про тих, хто сприяв авторові у виданні книги. Це міський голова Вадим Решетняк, голова райдерж­адміністрації Сергій Зайцев, голова правління ПАТ НВП СЕМЗ Олександр Клевлін, голова правління СМЗ Анатолій Шпак, голова ТСОУ Микола Артеменко, голова наглядової ради ТОВ «Агробонус» (м.Київ) Людмила Василенко, підприємець Анатолій Зотенко.

Юрій ЗІМЕНКОВ,

член Національної спілки журналістів України

Краєзнавчий проект: вулицями рідного міста

Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста» за інформаційної підтримки газети «Сміла» та телекомпанії «Сміла-ТV». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення. Сьогодні до уваги читачів чергова розвідка гімназистів.

Вулиця Перемоги увічнила перемогу у Великій Вітчизняній війні. А до цього звалася Свічною. Воно й не дивно, бо впиралася прямісінько у свічний і миловарний заводи. Була вона удвічі коротшою: приблизно від Свердлова до міськрайвідділу внутрішніх справ. А далі до залізничної колії пролягали орні землі Смілянської економії. Тоді на Свічній вулиці розташовувалися приватні садиби.

Сьогодні ж значення вулиці зросло завдяки наявності на ній міського відділу освіти, друкарні, редакцій газет «Сміла» і «Смілянські обрії» й згаданого раніше міськрайвідділу внутрішніх справ, про історію якого можна дізнатись у першому в області музеї міліції.

До лютого 1917 року в Смілі діяла жандармерія. На вулиці Поліцейській (нині вул. Свердлова) знаходився поліцейський околоток.  Радянською владою для охорони правопорядку та боротьби з контрреволюцією створюється Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Приміщення розташовувалося на теперішній вулиці Леніна на місці хімчистки. Озброєні лише револьверами та шаблями, правоохоронці вели рішучу боротьбу з ідеологічними противниками і порушниками громадського порядку. Першим начальником Смілянського райвідділу міліції був Омелян Сахацький, його портрет знаходиться у музеї міліції серед інших старих фотографій, які розповідають про перші кроки смілянських міліціонерів.

Цікаво, що після громадянської війни одним із найважливіших завдань для них стала боротьба з дитячою безпритульністю. При відділах міліції було створено дитячі кімнати, дитячі притулки. Смілянські міліціонери мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато з них загинули. Окрема героїчна сторінка – участь 30 працівників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Смілянські міліціонери – зразок відданості справі охорони правопорядку та захисту прав громадян. Чимало з них за мужність і самовідданість відзначено високими урядовими та відомчими нагородами. Вдячне місто шанує своїх героїв. На подвір’ї встановлено пам’ятник тим, хто загинув під час виконання службового обов’язку.

На сучасній вулиці Перемоги розташовано кілька цікавих архітектурних експериментів: химерний ресторанчик «Етуаль» у плавних лініях, перша в місті 9-поверхівка, зведена за чеським проектом 36 років тому, напівсферичний магазинчик, який у народі звуть «черепашкою» і піцерія «Сицилія» у формі капелюха часів Наполеона. Тут знаходиться швейна фабрика, яка сьогодні спеціалізується на медичному спецодязі, а саме приміщення було зведено для першої в місті електростанції 1927 року. За цією ж адресою «прописаний» міський парк культури та відпочинку, про який ми розповімо окремо.

Однією з візиток нашого міста є Тясминська гребля. Вона відділяє центр міста від мікрорайону Загребля, тобто «за греблею». Ось як описує Смілу, подорожуючи у 1781 році Україною, французький мандрівник Жан Генріх Мюнц: «Сміла – головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко дерев’яне, населене селянами. Міст збудований із товстих колод смерек… По той бік річки край родючий і дуже гарний, ґрунт глинистий, місцями піщаний. У річці багато риби, окраїни рясніють деревом, пахнуть медом, воском.

Землі, які належать місту, мали більше 12 квадратних миль площі. Міст має одну тисячу кроків точно виміряних».

Чесно кажучи, місцеві крає­знавці мають певні розбіжності стосовно місця знаходження такого великого мосту. За однією версією, він знаходився дорогою на Черкаси, за іншою – саме тут. Це була заболочена територія, яка під час весняних повеней затоплювалася водами Ірдиня і Тясмину.

На карті землеміра графів Бобринських Івана Дороганевського бачимо Яхнову греблю.

Відомо, що 1786 року князь Ксаверій Любомирський відписав у володіння смілянському селянину Давиду Хребтенку сінокіс у Яхновому яру, так у нащадків з’явилося нове прі­звище. Пізніше родина кріпаків Яхненків викупилася з неволі у власників містечка князів Самойлових завдяки надзвичайній працездатності та кмітливості. Викуп з кріпацтва на той час коштував 200 карбованців за людину – дуже великі гроші, адже на той час корець жита (25 кг) коштував 10 копійок, корець пшениці – 40 копійок, а віз кавунів – карбованець.

Уся родина стала вільною, починаючи з Михайла Яхненка. Джерела свідчать, що на викуп глава сімейства не пошкодував навіть намиста дружини. Згодом у неї буде не лише намисто, бо родина розбагатіла. Яхненки взяли у борг 600 рублів та орендували у Самойлова два водяні млини на Тясмині. Так зароджується прибутковий бізнес, а назву греблі назавжди пов’яжуть з іменем родини. І дотепер її інколи звуть Яхновою. Яхненки настільки розбагатіли, що голодного 1830 року щодня годували 10 тисяч бідняків. На кінець XX століття з одного боку греблі знаходився випас Смілянського лісового управління, з іншого – Тясминська водойма. Одне з пояснень назви річки походить від слова «тасьма» – стрічка. Дивовижно романтично: наче тасьма, вплетена у довгі коси красуні Сміли.

Мандрівник Освецим 1643 року, майже чотири століття тому, напише у своїх щоденниках про враження від величезного смілянського ставка. Його довжина від греблі до залізничного мосту – 4 кілометри! Звідси відкривається найкрасивіший пейзаж Сміли, його досить часто експлуатують для написання картин, створення календарів та сувенірної продукції.

Цікавий факт: ми звикли до спокійного Тясмину. А ще сто років тому, за відсутності дренажної системи, у міжсезоння смілянськими вулицями плавали на човнах. Найстрашніше лихо сталося в сере­дині лютого 1900 року: вночі намело метровий шар снігу, вдень зненацька потеплішало, води річки піднялися на 2 метри, затопило півсотні дворів, виднілися лише дахи, на поверхні плавали речі та худоба, жителів рятували на човнах. Натиском води знесло і Яхнову греблю.

Такі жахливі надзвичайні ситуації траплялися досить часто. І лише 1957 року газета «Черкаська правда» повідомила, що у зв’язку із закінченням 5 серпня будівництва сучасної Тясминської греблі покладено кінець затопленню водойми Ірдиня.

Жителька Сміли Тетяна Цибко пам’ятає стару Яхнову греблю, вона була на кілька десятків метрів ближче до парку. Береги з’єднував дерев’яний місточок. Кажуть, якщо парубок наважувався провести дівчину з іншого району, як покарання від місцевих хлопців потім вимірював довжину містка коробкою сірників. Цікаво, скільки часу пішло б на вимірювання сучасного мосту? Кажуть, для нової греблі міняли русло Тясмина.

За мостом – дороги на Сунки і Кам’янку. Вулиць як таких не було. Одна отримала ім’я Литвинова, друга – 60-річчя СРСР пізніше, під час забудови приватними будинками.

Максим Максимович Литвинов – псевдонім Меєра-Геноха Моїсейовича Ва́ллаха, радянського діяча, дипломата, учасника Жовтневої революції.

Починалася вулиця Литвинова скасованим цвинтарем, буквально через кілька десятків метрів наприкінці 19 століття закладено нове єврейське кладовище, тепер теж скасоване, адже більше 100 років минуло…

З іншого боку знаходився садово-квітковий заклад Островського, а на місці шостої школи було місце, де набирали глину й пісок, як і описував мандрівник Мюнц. Ще далі – орні поля, стежка до водопою і цегельний завод, про який нагадує Цегельний провулок. Сучасну міську лікарню з поліклінікою збудовано на околиці Сміли 1969 року. 

Гімназисти-дослідники Анастасія Лозова, Діана Морозова,

Дар’я Глушко, Дарина Коломиза, Валерія Прядко

[nggallery id=24]

До 60-річчя Черкаської області

Як відомо, в роки війни народне господарство Сміли занепало. Після війни потужні підприємства, такі як машбуд­завод, вагоноремонтний (сучасний електромеханічний), з евакуації ще не повернулись. В місті відновлювали роботу лише промислові артілі на базі промкооперації, які були пізніше реорганізовані і діяли як підприємства місцевої промисловості. Новозбудований завод «Металіст» виробляв більше 900–1200 тонн алюмінієвого посуду і товарів господарського призначення для села. На базі артілі «Більшовик» діяла переоснащена меблева фабрика, яка згодом, після реконструкції, виробляла сучасні меблі високого ґатунку для населення країни і на експорт. Із швейних майстерень після переобладнання діяла швейна фабрика, яка потім була розміщена у вивільнених приміщеннях локальної міської електростанції на вул. Перемоги, виробництво постійно зростало.

Були побудовані і діяли фабрика художніх виробів широкого попиту, новий комбінат побутового обслуговування з 108 видами послуг в 78 майстернях по місту та на залізничному вузлі по вул. Б.Хмельницького, міськхарчокомбінат, міськпромкомбінат, хімчистка – цех побуткомбінату по вул. Будьонного та ін. Постійно зростала матеріальна база торгівлі та мережа закладів громадського харчування в мікрорайонах та за місцем праці і навчання населення. На кожному підприємстві діяли їдальні, пункти медичної допомоги. Все це було запроваджено і в навчальних закладах – школах, ПТУ, дитячих установах.

Наявність такої бази забезпечення, піклування і обслуговування сприяла нарощенню виробничих потужностей промислового випуску продукції державного значення.

Підприємства союзного підпорядкування – машинобудівний та паровозовагоноремонтний заводи, що повернулися з евакуації, докорінно реконструювалися за новими технологіями. Із двох цукрових заводів відновлено виробництво тільки пісочного, рафінадний війною був зруйнований. На базі цукрового заводу побудовано новий за технологією завод лимонної кислоти. Молокозавод реконструйований в комбінат з виробництва молочних консервів – згущенки та різного асортименту молокопродукції – як підприємство союзно-республіканського підпорядкування.

Але розвиток міста відповідно до генерального плану, розробленого «Київдержпроектом», не відповідав вимогам часу. Через відсутність центрального водопостачання, каналізації, теплопостачання від газифікації стримувалася висотна забудова житла, соціальних закладів та комунальних об’єктів, реконструкція та будівництво нових промислових підприємств для працевлаштування молодих кадрів – випускників ПТУ, технікуму, шкіл.

Саме на вирішенні та здійсненні цих невідкладних завдань, що диктувалися вимогами часу, виборців та пропозиціями депутатів, була зосереджена вся творча і організаторська робота міської ради, виконкому та самих депутатів, а їх на той час обиралося 200–250 – як представників від майже кожного виробничого колективу підприємств промисловості, будівництва, транспорту, інших організацій.

Всі депутати були організовані за фахом в галузевих постійних комісіях ради, депутатських групах за місцем праці в колективах підприємств та організацій, а також в депутатських групах в округах мікрорайонів та кварткомів.

Тож за місцем своєї діяльності депутати з громадсько-партійним активом проводили роз’яснювальну роботу, залучали актив, населення, спеціалістів до зведення об’єктів соціального призначення, в першу чергу методом «народної будови». Тому і заплановані основні об’єкти було оголошено народною будовою п’ятирічки. Це водогін від свердловин, каналізація з полями фільтрації, міська лікарня з поліклінікою, міський Будинок культури, кінотеатр, дитячі садки майже на кожному підприємстві, нові школи – №№ 5, 6, 12, 15 та добудовані – №№ 1, 2, 4, 7, 10, 13 з класними кімнатами та харчоблоками, школа-інтернат, ПТУ №№ 4, 12. Так споруджувалися Обеліск Слави, Пам’ятний монумент полеглим за рідну землю, комплекси технікуму харчової промисловості та будинку престарілих, клуби на Загреблі і в Гречківці, залізнична поліклініка, готель, спорткомплекси стадіонів «Юність», «Авангард» та інші об’єкти.

Надзвичайно важливою справою було будівництво магістрального газопроводу та газифікація соціально-культурних та житлово-комунальних об’єктів, теплофікація з переведенням на газове опалення В 1965-67 рр. велося будівництво 11-кілометрового водоводу від пробурених артсвердловин з Ірдинського лісового масиву до міста. Одночасно будувалася напірна станція перекачування другого підйому потужністю 16 тис. куб. м на добу разом з розвідною мережею до мікрорайонів, в першу чергу центру. На початку 1967 року все це в комплексі було здано в експлуатацію разом з напірним колектором каналізації, полями фільтрації і скиданням стічних вод.

Це дало змогу дальшого проектування і введення в дію важивих об’єктів життєзабезпечення міста, а також промислового і соціального будівництва відповідно до Генерального плану забудови та розвитку Сміли. І головне, сміляни одержали джерельну воду від артезіанських свердловин із розвіданих підземних запасів Ірдинського водоймища.

Федір ВЕРБОВСЬКИЙ,

пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни і праці,

Почесний громадянин Сміли