Пам’яті моєї бабусі Мотрони Павлівни Ганич
Бабуся сиділи на лавочці під погрібником. Велике лапате листя горіха кидало узорчасту тінь, перебігаючи зі спідниці на байову (так вони казали) кофту, на лице, помережане глибокими зморшками, яке ще з ранньої весни вкривалося засмагою. На високому чолі ледь позначилися брови й вирізнялись, голубіли озерцями очі: відверто, щиро, душевно. І до лиця була їм хустина: чи то біла бавовняна в дрібний горошок, чи вицвіла від сонця і прання червона, чи картата зимова з китицями.
Натруджені руки не могли спокійно лежати у пелені. Здавалося, що пальці, понівечені, покручені ревматизмом, живуть самі по собі – перебираючи один одного, сплітаючись і розплітаючись знову. Вони так звикли до роботи…
Такою запам’ятала я бабусю, такою її згадую і не знаю, як це може її не бути, бо не змогла провести її в останню путь. Думаю, може, це й добре, бо досі відчуваю, що вона поруч. Просто вийшла з хати, порається на подвір’ї чи на городі… Краще нехай згадується ось така – спокійна, усміхнена. (Я все гадала, кого мені нагадує ота невловима усмішка Джоконди? І тільки нещодавно зрозуміла – бабусю…)
Голодні довоєнні роки, у неї двійко дітей на руках, чоловік помер. Як вони вижили?
Мама згадувала, як сидить під шовковицею у їхньому дворі, бо розпухлі ноженята вже не тримають, а старша сестричка приносить поїсти… цвіт із акації… Вони й тепер, ні мама, ні хрещена Оксана, більш як через сім десятків років не люблять запаху квітучої акації…
Бабуся працювали в колгоспі, як тоді казали, «за палички», а як їй прогодувати малечу? І вона носила їм поїсти: то десяток колосків, то жменю кукурудзи, то буряка, то кілька картоплин. Ховаючи все те до пазухи – інакше голодна смерть.
А якби піймали?! Скільки-то люду попало в табори за кілька колосків, узятих з поля…
Не пройшло все те даремно. Виросла пухлина у застуджених грудях, забрала бабусю…
А ще пригадую, було дивно, коли мою бабусю називали мамою не лише її дві доньки та їхні зведені брати, а ще кілька десятків чужих чоловіків і жінок.
Розказували, що в голодні роки по селах люди мерли цілими сім’ями. Без рідних залишилися сотні дітей. Їх звозили в дитячі будинки, один з яких і організували в бабусиному селі В’язівку. Саме там вона й працювала тоді, а всі сироти для неї були однакові – всі свої, всі рідні. Ці діти й стали називати бабусю мамою.
Йшли роки, і час від часу в село приїздили вже дорослі оті дитбудинкові її діти, щоб побачити, подякувати, поділитися радістю і горем із своєю названою мамою.
…Вітер погойдує листочки горіха і вони хвилястими тінями падають на руки, обличчя. Ніби хмарки набігають і знову розходяться – а бабуся посміхаються своєю незмінною посмішкою далекої, невідомої їм Мони Лізи. Спокійні й виважені, як і все, що відбувається на нашій землі. Вічні, як природа, як сонце, як повітря, як весна, що обов’язково буде після зими. Як і те, що й ми, погостювавши, загубимося в космічному мороці і лише в пам`яті тих, хто захоче згадати, зблиснемо променем світла чи суму, дивлячись який із них залишимо по собі…
А в пам’яті моїй ваш світлий промінчик, бабусю, назавжди, скільки й житиму, зігріватиме любов’ю.
Людмила СКОРОХОД