Вулиця Перемоги

13 Лютого 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

Краєзнавчий проект: вулицями рідного міста

Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста» за інформаційної підтримки газети «Сміла» та телекомпанії «Сміла-ТV». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення. Сьогодні до уваги читачів чергова розвідка гімназистів.

Вулиця Перемоги увічнила перемогу у Великій Вітчизняній війні. А до цього звалася Свічною. Воно й не дивно, бо впиралася прямісінько у свічний і миловарний заводи. Була вона удвічі коротшою: приблизно від Свердлова до міськрайвідділу внутрішніх справ. А далі до залізничної колії пролягали орні землі Смілянської економії. Тоді на Свічній вулиці розташовувалися приватні садиби.

Сьогодні ж значення вулиці зросло завдяки наявності на ній міського відділу освіти, друкарні, редакцій газет «Сміла» і «Смілянські обрії» й згаданого раніше міськрайвідділу внутрішніх справ, про історію якого можна дізнатись у першому в області музеї міліції.

До лютого 1917 року в Смілі діяла жандармерія. На вулиці Поліцейській (нині вул. Свердлова) знаходився поліцейський околоток.  Радянською владою для охорони правопорядку та боротьби з контрреволюцією створюється Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Приміщення розташовувалося на теперішній вулиці Леніна на місці хімчистки. Озброєні лише револьверами та шаблями, правоохоронці вели рішучу боротьбу з ідеологічними противниками і порушниками громадського порядку. Першим начальником Смілянського райвідділу міліції був Омелян Сахацький, його портрет знаходиться у музеї міліції серед інших старих фотографій, які розповідають про перші кроки смілянських міліціонерів.

Цікаво, що після громадянської війни одним із найважливіших завдань для них стала боротьба з дитячою безпритульністю. При відділах міліції було створено дитячі кімнати, дитячі притулки. Смілянські міліціонери мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато з них загинули. Окрема героїчна сторінка – участь 30 працівників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Смілянські міліціонери – зразок відданості справі охорони правопорядку та захисту прав громадян. Чимало з них за мужність і самовідданість відзначено високими урядовими та відомчими нагородами. Вдячне місто шанує своїх героїв. На подвір’ї встановлено пам’ятник тим, хто загинув під час виконання службового обов’язку.

На сучасній вулиці Перемоги розташовано кілька цікавих архітектурних експериментів: химерний ресторанчик «Етуаль» у плавних лініях, перша в місті 9-поверхівка, зведена за чеським проектом 36 років тому, напівсферичний магазинчик, який у народі звуть «черепашкою» і піцерія «Сицилія» у формі капелюха часів Наполеона. Тут знаходиться швейна фабрика, яка сьогодні спеціалізується на медичному спецодязі, а саме приміщення було зведено для першої в місті електростанції 1927 року. За цією ж адресою «прописаний» міський парк культури та відпочинку, про який ми розповімо окремо.

Однією з візиток нашого міста є Тясминська гребля. Вона відділяє центр міста від мікрорайону Загребля, тобто «за греблею». Ось як описує Смілу, подорожуючи у 1781 році Україною, французький мандрівник Жан Генріх Мюнц: «Сміла – головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко дерев’яне, населене селянами. Міст збудований із товстих колод смерек… По той бік річки край родючий і дуже гарний, ґрунт глинистий, місцями піщаний. У річці багато риби, окраїни рясніють деревом, пахнуть медом, воском.

Землі, які належать місту, мали більше 12 квадратних миль площі. Міст має одну тисячу кроків точно виміряних».

Чесно кажучи, місцеві крає­знавці мають певні розбіжності стосовно місця знаходження такого великого мосту. За однією версією, він знаходився дорогою на Черкаси, за іншою – саме тут. Це була заболочена територія, яка під час весняних повеней затоплювалася водами Ірдиня і Тясмину.

На карті землеміра графів Бобринських Івана Дороганевського бачимо Яхнову греблю.

Відомо, що 1786 року князь Ксаверій Любомирський відписав у володіння смілянському селянину Давиду Хребтенку сінокіс у Яхновому яру, так у нащадків з’явилося нове прі­звище. Пізніше родина кріпаків Яхненків викупилася з неволі у власників містечка князів Самойлових завдяки надзвичайній працездатності та кмітливості. Викуп з кріпацтва на той час коштував 200 карбованців за людину – дуже великі гроші, адже на той час корець жита (25 кг) коштував 10 копійок, корець пшениці – 40 копійок, а віз кавунів – карбованець.

Уся родина стала вільною, починаючи з Михайла Яхненка. Джерела свідчать, що на викуп глава сімейства не пошкодував навіть намиста дружини. Згодом у неї буде не лише намисто, бо родина розбагатіла. Яхненки взяли у борг 600 рублів та орендували у Самойлова два водяні млини на Тясмині. Так зароджується прибутковий бізнес, а назву греблі назавжди пов’яжуть з іменем родини. І дотепер її інколи звуть Яхновою. Яхненки настільки розбагатіли, що голодного 1830 року щодня годували 10 тисяч бідняків. На кінець XX століття з одного боку греблі знаходився випас Смілянського лісового управління, з іншого – Тясминська водойма. Одне з пояснень назви річки походить від слова «тасьма» – стрічка. Дивовижно романтично: наче тасьма, вплетена у довгі коси красуні Сміли.

Мандрівник Освецим 1643 року, майже чотири століття тому, напише у своїх щоденниках про враження від величезного смілянського ставка. Його довжина від греблі до залізничного мосту – 4 кілометри! Звідси відкривається найкрасивіший пейзаж Сміли, його досить часто експлуатують для написання картин, створення календарів та сувенірної продукції.

Цікавий факт: ми звикли до спокійного Тясмину. А ще сто років тому, за відсутності дренажної системи, у міжсезоння смілянськими вулицями плавали на човнах. Найстрашніше лихо сталося в сере­дині лютого 1900 року: вночі намело метровий шар снігу, вдень зненацька потеплішало, води річки піднялися на 2 метри, затопило півсотні дворів, виднілися лише дахи, на поверхні плавали речі та худоба, жителів рятували на човнах. Натиском води знесло і Яхнову греблю.

Такі жахливі надзвичайні ситуації траплялися досить часто. І лише 1957 року газета «Черкаська правда» повідомила, що у зв’язку із закінченням 5 серпня будівництва сучасної Тясминської греблі покладено кінець затопленню водойми Ірдиня.

Жителька Сміли Тетяна Цибко пам’ятає стару Яхнову греблю, вона була на кілька десятків метрів ближче до парку. Береги з’єднував дерев’яний місточок. Кажуть, якщо парубок наважувався провести дівчину з іншого району, як покарання від місцевих хлопців потім вимірював довжину містка коробкою сірників. Цікаво, скільки часу пішло б на вимірювання сучасного мосту? Кажуть, для нової греблі міняли русло Тясмина.

За мостом – дороги на Сунки і Кам’янку. Вулиць як таких не було. Одна отримала ім’я Литвинова, друга – 60-річчя СРСР пізніше, під час забудови приватними будинками.

Максим Максимович Литвинов – псевдонім Меєра-Геноха Моїсейовича Ва́ллаха, радянського діяча, дипломата, учасника Жовтневої революції.

Починалася вулиця Литвинова скасованим цвинтарем, буквально через кілька десятків метрів наприкінці 19 століття закладено нове єврейське кладовище, тепер теж скасоване, адже більше 100 років минуло…

З іншого боку знаходився садово-квітковий заклад Островського, а на місці шостої школи було місце, де набирали глину й пісок, як і описував мандрівник Мюнц. Ще далі – орні поля, стежка до водопою і цегельний завод, про який нагадує Цегельний провулок. Сучасну міську лікарню з поліклінікою збудовано на околиці Сміли 1969 року. 

Гімназисти-дослідники Анастасія Лозова, Діана Морозова,

Дар’я Глушко, Дарина Коломиза, Валерія Прядко

[nggallery id=24]


Пасажирській службі Одеської залізниці 15 років

8 Лютого 2013 Рубрика: Свято, Стрічка новин Сміла Коментарі відсутні

1 лютого працівники пасажирської служби Одеської залізниці відзначили 15-річчя від дня утворення свого відокремленого структурного підрозділу. У великому залізничному господарстві діяльність пасажирської служби охоплює усі основні напрямки, пов’язані з наданням транспортних послуг пасажиру при його поїздці з пункту відправлення до пункту призначення. В апараті служби працюють відділи: організації перевезень пасажирів, обслуговування пасажирів у поїздах, ремонту та експлуатації рухомого складу, фінансово-економічний, технічний, організації роботи вокзалів й інформаційно-розпорядчий, а також сектори: маркетингу, технологічного контролю, із забезпечення харчування пасажирів на вокзалах та у поїздах, обліку дохідних надходжень від перевезень. Окрім того, у складі служби функціонують структурні підрозділи: пасажирські вокзали Одеса-Головна, Миколаїв, Херсон, імені Тараса Шевченка, пасажирські вагонні депо Одеса-Головна та Миколаїв, вагонна дільниця ім. Т. Шевченка та вагонне депо Каховка. Колектив служби нараховує майже 6 тис. працівників. Високий професіоналізм багатьох з них відзначено на державному рівні, нагородами Міністерства інфраструктури України та Укрзалізниці:
вісім працівників відзначено знаком «Почесний працівник транспорту України», 18 працівників служби нагороджено  галузевою нагородою – знаком “Почесний залізничник”.

«Злагоджені зусилля працівників пасажирської служби спрямовані перш за все на те, щоб створити пасажиру комфортні умови поїздки, – зазначає начальник служби Юрій Тягнирядно. – Наші пріоритетні завдання – організувати якісне обслуговування на вокзалах і в поїздах внутрішнього й міжнародного сполучення, забезпечити цілісність багажу, безпеку руху й охорону праці у пасажирському господарстві, утриманні у належному технічному та естетичному стані пасажирських вагонів. Слід відзначити, що в нашому колективі працює багато висококваліфікованих, досвідчених спеціалістів, які не раз довели своє вміння професійно й оперативно вирішувати проблеми, що виникають».

У найближчих планах пасажирської служби Одеської залізниці – введення нового графіку руху пасажирських поїздів на 2013/2014 рр., продовження оновлення технічних засобів депо й вокзалів, реконструкція ряду пасажирських платформ, подальше удосконалення системи послуг на вокзалах та у поїздах.

 *Історична довідка:

 До 1932 руху обслуговування пасажирів у поїздах і підготовку вагонів у рейс контролювала служба руху залізниці. Згодом відбулося виділення спеціалізованих вагонних дільниць і депо – з підпорядкуванням структурних підрозділів вагонній службі. У 1936 році виділено пасажирські відділи у відділках (сьогодні – дирекції залізничних перевезень). З метою об’єднання структурних підрозділів, які безпосередньо займаються організацією обслуговування пасажирів у поїздах і на вокзалах, наказом начальника залізниці від 16.01.1998р. №11/Н з 1 лютого 1998 року на Одеській залізниці працює відокремлений структурний підрозділ «пасажирська служба».

Джерело: сайт Одеської залізниці


Острів любові

7 Лютого 2013 Рубрика: Творчість Сміла Коментарі відсутні

Смілянська легенда

На місці злиття річок Тясмин та Сріблянка з правої сторони по течії знаходиться острів з народною назвою «Острів любові». Хочу переповісти почуте від своїх батьків про велике кохання.

Відбувалася подія у кінці сімнадцятого століття. Як відомо, князь Григорій Потьомкін придбав наше місто у Ф.К. Любомирського, польського магната, у 1786 році. Після його смерті у 1791 році усі землі, що належали князю, були розподілені між його спадкоємцями на вісім частин. На одній із цих частин проживав його родич. Історія не зберегла його імені, а в миру його називали Паничем.

Вона – дочка запорізького козака, називали її Козачкою. Це була струнка україночка з блакитними очима. Він – чорнявий красень, захоплювався риболовлею. Вона – вишиванням.

Одного разу йшов він з вудкою понад Тясмином до прикормленого місця; а вона прала білизну біля великого каменя.

Не відразу звернув Панич увагу на її чорні брови, біле личко та гнучкий стан. Але поступово якась невідома йому сила підштовхувала його до того місця на березі Тясмину, де інколи з’являлася Козачка. Вона також поглядала на молодого Панича, але була зовсім до нього байдужа. У свої сімнадцять років була настільки привабли­вою, що від парубків не було відбою. Та серце її було спокійне, ніхто із тих, хто бажав її прихильності, Козачку не хвилював.

Наближалася Трійця, і щоб заквітчати хату духмяним зіллям, що зветься татарське, або аїр, або лепеха, вона сіла у човен і попливла до острова, що геть заріс цією травою.

Коли ж поверталася з острова, Панич з вудкою якраз проходив мимо і несподівано подав їй руку та допоміг вийти з човна. Їхні погляди зустрілися, вони стояли на березі, не зводячи очей одне з одного, а серця їхні почали тремтіти і збиватися з ритму.

Козачка отямилася першою і, не сказавши й слова, забрала зілля і побігла до своєї домівки.

Так відбулося їхнє знайомство, яке з часом переросло у дружні стосунки, які поступово заповнювали їхні серця. Інколи вони каталися на човні, навкруги буяла чарівна природа, у річці плескалась риба, на болотах водилися хмари водоплавної пташини. Та сидячи за веслами, Панич не помічав нічого, вдивляючись в Козаччині очі, затамувавши подих, а вона не відводила очей від того погляду.

Йшов час, все тіснішими ставали відносини, але були і заздрощі, чому вони не звертають уваги на інших, адже обоє подобалися багатьом.

Та ніхто не знає, звідки береться кохання – це дивовижне почуття, яке захоплює душу і бентежить серце. Розлучатись більш ніж на кілька днів вони вже були не в змозі. Постало пи­тання зару­чин та весілля. Але в ті часи шлюби у великій мірі залежали від майнового стану молодих. Вона – козачка-простолюдинка, а він – панич. Це було перешкодою, та мудрі батьки з обох сторін погодилися піти назустріч закоханим, щоб ті не заподіяли чогось лихого.

Відзначаючи цю подію, Козачка і Панич сіли у човна і попливли до острова, на те місце, де завжди ставили човна і де вперше їхні вуста злилися в поцілунку. Вийшовши на берег, Козачка трохи засмутилася. Завжди, коли вони припливали на острів, до них підпливали лебідь та лебідка, ніби стерегти їхнє кохання, і відпливали тоді, як і вони залишали острів. Але цього разу, вперше, лебеді не з’явилися. Однак закохані не надали цьому уваги. Панич, як завжди, взяв Козачку на руки і поніс навкруги острова, щоб відзначити здійснення їхньої найбільшої мрії – дозволу на шлюб.

Повернувшись, вони не побачили човна. Почали кликати на допомогу, але ніхто не відповідав. Лихі люди були і в ті часи…

Почало вечоріти, піднімався вітерець, зароджувався страх: що робити далі? З південного боку – широкий Тясмин, з північного – болото. Забувши прислів’я «Як не знаєш броду, не ходи у воду», вирушили болотом до протилежного берега. Йти було тяжко, сили покидали і Козачку, і Панича.

А перед самим берегом з’явилася канава. Вода вже діставала грудей, тоді Панич узяв Козачку на руки, підняв над собою і поніс до берега, який був уже так близько. Захлинаючись водою, юнак із останніх сил виштовхнув кохану на берег, а сам вибратися уже не зміг. Поки Козачка прийшла до тями і підтягнула Панича до берега, його серце вже не билося…

Козачка прожила довге життя, залишаючись самотньою, і щороку в день загибелі Панича відвідувала острів, не віддаючи кохання нікому.

З того часу минуло понад двісті років, а люди і дотепер називають той острів Островом любові.

А мені думається, що було б добре, якби молодята перед весіллям припливали на острів, щоб віддати данину Великому Коханню, щоб бути у шлюбі на довгі роки. Таке повір’я існує в народі, а його з пліч не слід скидати.

Олексій РЕНДОРЕНКО

 


Зачепило чорним крилом

1 Лютого 2013 Рубрика: Історія, Останні новини Сміла Коментарі відсутні

Наближається знаменна для нашого міста дата – 69-а річниця визволення від німецько-фашистських загарбників. Ми поцікавилися у смілян: як пов’язана доля їхніх родин з Великою Вітчизняною та подіями, які відбувалися у січневі дні 1944-го.

Анатолій Пантелійович, підполковник у відставці:

– Мій батько, сам донський козак, воював з німцями, під Харковом потрапив у полон. До Німеччини везли військовополонених залізницею, через Смілу. Група солдат, серед яких був і батько, вирішила тікати на ходу потяга. Діждалися, поки німець-вартовий піде до тамбура покурити, вдарили його по голові, щоб знепритомнів. Видерли дошку в підлозі вагона, стрибали прямо на рейки під потяг, міцно притуляючись до землі. Втекли вони біля Володимирівки. Поряд з залізницею був ліс, де втікачі і сховалися. Деякий час вони жили і працювали в лісництві. Тоді батько й познайомився з моєю матір’ю. Однак втікачів хтось виказав. І батько потрапив до концтабору у Смілі. Там і розстріляли б, якби не моя мати – вона зуміла його викупити, навіть документ дістала. Коли Смілу визволили наші війська, батько знову пішов на фронт, бив ворога, одержав військові нагороди – орден Вітчизняної війни, медалі. По війні повернувся до Сміли.

Вероніка, одинадцятикласниця:

– Мої бабуся Олена і дідусь Володимир, можна сказати, корінні жителі Смілянщини. Бабуся довгий час жила у Великій Яблунівці, а дідусь народився у Гречківці. Дідусь пішов на фронт у 1943-му, дійшов до Берліна. У нього було багато нагород, зокрема орден Червоної Зірки. Бабусі було дванадцять, коли почалася війна, пережила німецьку окупацію, після визволення разом з іншими, працювала у колгоспі – вирощувала овочі та готувала провіант для солдатів на фронт. Познайомилися вони невдовзі після війни. Разом відновлювали зруйновану дідусеву хату. Там, у Гречківці, і залишилися жити. Дідусь помер, коли я ще була маленькою, та й досі пам’ятаю його. Бабуся часто розповідає про ті непрості часи, згадує дідуся, а його нагороди у нашій сім’ї зберігаються як пам’ять.

Опитування провела Таїсія СОБОЛЬ

 

 

 

 


Народна будова Сміли

1 Лютого 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

До 60-річчя Черкаської області

Як відомо, в роки війни народне господарство Сміли занепало. Після війни потужні підприємства, такі як машбуд­завод, вагоноремонтний (сучасний електромеханічний), з евакуації ще не повернулись. В місті відновлювали роботу лише промислові артілі на базі промкооперації, які були пізніше реорганізовані і діяли як підприємства місцевої промисловості. Новозбудований завод «Металіст» виробляв більше 900–1200 тонн алюмінієвого посуду і товарів господарського призначення для села. На базі артілі «Більшовик» діяла переоснащена меблева фабрика, яка згодом, після реконструкції, виробляла сучасні меблі високого ґатунку для населення країни і на експорт. Із швейних майстерень після переобладнання діяла швейна фабрика, яка потім була розміщена у вивільнених приміщеннях локальної міської електростанції на вул. Перемоги, виробництво постійно зростало.

Були побудовані і діяли фабрика художніх виробів широкого попиту, новий комбінат побутового обслуговування з 108 видами послуг в 78 майстернях по місту та на залізничному вузлі по вул. Б.Хмельницького, міськхарчокомбінат, міськпромкомбінат, хімчистка – цех побуткомбінату по вул. Будьонного та ін. Постійно зростала матеріальна база торгівлі та мережа закладів громадського харчування в мікрорайонах та за місцем праці і навчання населення. На кожному підприємстві діяли їдальні, пункти медичної допомоги. Все це було запроваджено і в навчальних закладах – школах, ПТУ, дитячих установах.

Наявність такої бази забезпечення, піклування і обслуговування сприяла нарощенню виробничих потужностей промислового випуску продукції державного значення.

Підприємства союзного підпорядкування – машинобудівний та паровозовагоноремонтний заводи, що повернулися з евакуації, докорінно реконструювалися за новими технологіями. Із двох цукрових заводів відновлено виробництво тільки пісочного, рафінадний війною був зруйнований. На базі цукрового заводу побудовано новий за технологією завод лимонної кислоти. Молокозавод реконструйований в комбінат з виробництва молочних консервів – згущенки та різного асортименту молокопродукції – як підприємство союзно-республіканського підпорядкування.

Але розвиток міста відповідно до генерального плану, розробленого «Київдержпроектом», не відповідав вимогам часу. Через відсутність центрального водопостачання, каналізації, теплопостачання від газифікації стримувалася висотна забудова житла, соціальних закладів та комунальних об’єктів, реконструкція та будівництво нових промислових підприємств для працевлаштування молодих кадрів – випускників ПТУ, технікуму, шкіл.

Саме на вирішенні та здійсненні цих невідкладних завдань, що диктувалися вимогами часу, виборців та пропозиціями депутатів, була зосереджена вся творча і організаторська робота міської ради, виконкому та самих депутатів, а їх на той час обиралося 200–250 – як представників від майже кожного виробничого колективу підприємств промисловості, будівництва, транспорту, інших організацій.

Всі депутати були організовані за фахом в галузевих постійних комісіях ради, депутатських групах за місцем праці в колективах підприємств та організацій, а також в депутатських групах в округах мікрорайонів та кварткомів.

Тож за місцем своєї діяльності депутати з громадсько-партійним активом проводили роз’яснювальну роботу, залучали актив, населення, спеціалістів до зведення об’єктів соціального призначення, в першу чергу методом «народної будови». Тому і заплановані основні об’єкти було оголошено народною будовою п’ятирічки. Це водогін від свердловин, каналізація з полями фільтрації, міська лікарня з поліклінікою, міський Будинок культури, кінотеатр, дитячі садки майже на кожному підприємстві, нові школи – №№ 5, 6, 12, 15 та добудовані – №№ 1, 2, 4, 7, 10, 13 з класними кімнатами та харчоблоками, школа-інтернат, ПТУ №№ 4, 12. Так споруджувалися Обеліск Слави, Пам’ятний монумент полеглим за рідну землю, комплекси технікуму харчової промисловості та будинку престарілих, клуби на Загреблі і в Гречківці, залізнична поліклініка, готель, спорткомплекси стадіонів «Юність», «Авангард» та інші об’єкти.

Надзвичайно важливою справою було будівництво магістрального газопроводу та газифікація соціально-культурних та житлово-комунальних об’єктів, теплофікація з переведенням на газове опалення В 1965-67 рр. велося будівництво 11-кілометрового водоводу від пробурених артсвердловин з Ірдинського лісового масиву до міста. Одночасно будувалася напірна станція перекачування другого підйому потужністю 16 тис. куб. м на добу разом з розвідною мережею до мікрорайонів, в першу чергу центру. На початку 1967 року все це в комплексі було здано в експлуатацію разом з напірним колектором каналізації, полями фільтрації і скиданням стічних вод.

Це дало змогу дальшого проектування і введення в дію важивих об’єктів життєзабезпечення міста, а також промислового і соціального будівництва відповідно до Генерального плану забудови та розвитку Сміли. І головне, сміляни одержали джерельну воду від артезіанських свердловин із розвіданих підземних запасів Ірдинського водоймища.

Федір ВЕРБОВСЬКИЙ,

пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни і праці,

Почесний громадянин Сміли


Добра людина на страшній війні

1 Лютого 2013 Рубрика: Гості редакції, Цікаві люди та об'єкти Сміла Коментарі відсутні

29 січня – 69-а річниця визволення Сміли від німецько-фашистських загарбників

“Коли хтось нарікає, що зараз погано живеться, завжди згадую людей, які пройшли війну. Як жилося їм – у холод, голод, під кулями та постійним прицілом смерті? Запитати про це вже майже немає у кого. А дуже потрібно, щоб оцінити справжню ціну людського життя і ставлення до всього, що оточує.”

До покоління справжніх солдатів війни належить визволитель Сміли, Почесний громадянин нашого міста Василь Іванович Москалець, який, в прямому розумінні слова, пройшов війну. Василю Івановичу нині 93 роки. Із двохсот чоловік офіцерського складу полку, в якому служив, живий сьогодні тільки він. Війна не зробила цю людину злою, агресивною, жорстокою. Василь Іванович дуже добрий, чуйний, щирий у ставленні до всіх. Здається, він взагалі не вміє сердитися. Все з посмішкою і оптимізмом. Можливо, за цю доброту Бог йому дає довгий вік, гарну пам’ять і сили, щоб подбати самому про себе.

…У будиночку колишнього фронтовика дуже тепло, затишно і спокійно. Вірний друг Шарик завжди на посту: «Від мене ні на крок. Тільки одійду, вже шукає. Приблудився та й залишився. Я його підгодовував ліверкою. Раз, другий. А потім бачу, прийшов до хвіртки. Я йому: «Заходь». А воно таке радісне! Лащиться. Хвостом крутить!».

На столику розгорнута книга, окуляри.

– Що читаєте?

– Бирюкова «Трудная наука побеждать». Її написав мій колишній командир корпусу. Він описує якраз усі бої, де ми були, все те, що я пройшов, і всіх хлопців згадує. Два рази читав, але знову оновлюю в пам’яті.

Василь Іванович Москалець з боями пройшов всю Лівобережну Україну, Молдавію, Білорусію, Югославію, Угорщину, Австрію. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, воював на Курській дузі, всі його бойові дороги важко перелічити. Де він тільки не був!

– Ви ж пішли на війну зовсім молодим… – у продовження речення чекаю схвального «Так». Натомість у відповідь чую:

– Та що ви! Мені було вже багато. Двадцять один рік був (за нинішніми мірками, погодьтеся, таки молодий – авт.). Війну зустрів у Перемишлі, там служив. 22 червня о шостій ранку наша дивізія вже вступила в бій. У нас тоді в армії був патріотичний настрій, впевненість, що непереможні.

– Але все одно страшно?

– А ви як думаєте?! Знаєте, думка була одна – день прожив і добре. Адже увесь день стріляють, вночі затихає з обох сторін. Години дві, три, чотири вдається заснути, а, бувало, вночі перекидають на іншу ділянку фронту, тоді не до сну взагалі. Йдеш пішки, а в 41-му році мороз сорок градусів. Уявляєте, сорок градусів морозу! Щоправда, одягнені були добре, але те не дуже рятувало. Німці – в селі, а ми – на полі.

– Ночували на полі? На снігу?

 – А де ж? Добре, як вдасться вирити ровик, а земля до півтора метра замерзає: і киркою, і ломом б’єш, вибиваєш. У ровику в цьому запалимо вогонь, дим виходить, один до одного прихилимося та й гріємося, спимо. Ні вмивалися, ні голилися, усяк бувало.

Якщо поранили – добре, що не вбили. Кульове поранення – це ще нічого, а як осколочне – гірше, снаряд від землі відривається і несе з собою у живу рану землю, шматочки одягу, бруд. Добре, як ранить у руку, груди чи плече, то залишишся живим, а як у живіт – шансів вижити мало, бо заноситься інфекція і не уникнути зараження крові. Якщо поранений ходячий, може сам дійти в медсанбат. Тяжко поранених санітари підбирали на полі, якщо могли. А якщо ні, чекали ночі, бувало, стікали кров’ю, замерзали. Страшно і жаль було дивитися, як гинули товариші: годину-півтори тому їли з одного котелка, а тут вже й немає людини.

У 1941-му – на початку 42-го був складний період на фронтах. Ми весь час відступали, боєприпасів не вистачало, пального теж, озброєння дуже погане. Наші літаки «ішаками» називали, бо швидкість 400 км на годину, а у німецьких – 700. Наші танки Т-26 куля пробивала. Оце так було. А починаючи з кінця 1942 року прийшла краща зброя, з’явилися «катюші», автомати, карабіни, а то тільки гвинтівки були. Покращився моральний настрій, підвищився патріотизм. Коли дійшов до Москви, зробили контрнаступ. У нас піднявся настрій, що ми можемо не тільки відступати, а й наступати.  Після Москви перекинули нас під Стару Русу коло Ленінграда, там місяць були, а потім у 43-му – на Курську дугу.

– Читали, співали в окопах, як у фільмах показують?

– Рибонько, то все артисти грають. Хто там читав, не до співів, як голодний. Нам видавали чотири з половиною сухарі і чотири грудочки цукру на день. За раз з’їси – та й усе. А кіно бачив раз за всю війну, в Бесарабії. Хіба що траплялася «Армейская газета».

Юлія Харченко

фото з особистого архіву В.І. Москальця


Зважені й щасливі травмуються найменше

16 Січня 2013 Рубрика: Гості редакції Сміла Коментарі відсутні

Як не дивно, пік травмування не пов’язаний ані зі святами, ані зі снігом, ані з морозами чи ожеледицею.

Статистика травмування, як і кожна хвиляста лінія, характеризується своїми піками, маю на увазі кількість звернень до лікарні, – пояснює завідуючий травматологічним відділенням міської лікарні Ігор Іщенко. – Інколи ця хвиля травматизму буває досить дивною. Наприклад, випало багато снігу, на дорогах слизько, а у нас у травматології – майже половина ліжок порожня. І навпаки, здається, погода гарна, а не знаєш, до кого з пацієнтів першого бігти. Самі дивувалися: чому так?

Загалом, цієї зими до травмпункту протягом доби звертається в середньому 30-35 осіб. Травми мають здебільшого амбулаторний характер, і постраждалі не потребують постійного нагляду лікаря.

За першу добу 2013 року звернулося 30 осіб, госпіталізовано восьмеро. Із нового року вже були постраждалі з переломом кісток. Деяким потрібно було робити термінові операції. Основна причина травмування – падіння на слизькій дорозі. Є травми, спровоковані надмірним вживанням алкоголю. У період новорічних свят також підвищується кількість травмованих через неправильне користування піротехнікою. У лікарню зверталися люди, у яких вибухнула в руці петарда, довелося накладати по декілька швів. Варто зазначити, що нічого трагічного або серйозного не зафіксовано, що, звичайно, радує.

Під час канікул зростає рівень дитячого травматизму, адже контроль з боку дорослих дещо послаблюється.

Переоцінення власних можливостей, недбало підібраний одяг, взуття «не по погоді», а саме високі підбори, значно підвищують ризик та висоту падіння, що впливає на ступінь тяжкості травми.

Найелементарніший приклад: навіщо носити шапку взимку? Багато людей вважають, для того, щоб вуха не замерзли. Але у досвідченого професійного травматолога є своя відповідь:

– Окрім убереження голови від низької температури та застуди, шапка виконує функцію амортизатора, який при падінні зменшує ризик отримання черепно-мозкової травми. Високі чобітки з жорсткими халявками запобігають пошкодженню ноги, це додатковий фіксатор для найбільш вразливого гомілково-ступеневого суглоба. Правильно підібране взуття значно зменшує кількість постраждалих та тяжкість отриманих травм. До травм належать і переохолодження та відмороження.

Лікар застерігає від головних помилок під час надання допомоги при переохолодженні: розтирання снігом, зігрівання алкоголем та занурення перемерзлого тіла у гарячу воду – категорично недопустимі. Кожен випадок призводить до того, що судини постраждалого ще більше звужуються, а спазми – збільшуються.

– Якби усі ми були, так би мовити, зважені та щасливі, то, мабуть, випадків травмування стало б наполовину менше, – говорить Ігор Іщенко. – Під словом «зважений» маю на увазі зважену поведінку та адекватне оцінювання навколишньої ситуації.

Таїсія Соболь


У кожній нашій дитині світить сонце

3 Січня 2013 Рубрика: Освіта, медицина, культура Сміла Коментарі відсутні

Смілянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №4 виповнилося 105 років

Це не звичайний ювілей, а ювілей домівки поколінь. Одні навчали, інші навчались.А дехто спочатку навчався сам, а згодом навчав наступні покоління. І так за днями дні, за роками роки, за десятиріччями десятиріччя. Тут завжди трудилися добрі й милосердні душею педагоги, які вміли любити дітей, вміли пробачати, терпляче чекати.

Школа – це не тільки стіни. Насамперед це – дух, пам’ять, традиції, наступність поколінь. Це педагоги – і ті, хто щодня переступає поріг, сіючи зерна доброго, розумного, вічного, й ті, кого вже немає сьогодні, але завжди живуть вони в пам’яті учнів та колег, і вчителі-пенсіонери, для яких найвища нагорода в житті – успіхи колишніх вихованців, їхні щирі слова подяки.

Зі стін школи вийшли сотні талановитих випускників, які стали добрими, духовно багатими людьми, які понесли у світ, посіяні тут в їхні душі зерна любові до всього рідного. Я вдячна нашим учням за їхню працю, за усмішки, за політ думок і почуттів, за те, що разом з ними щомиті відкриваєш щось нове в собі й у житті. У кожній нашій дитині світить сонце, вони всі в нас талановиті, ерудовані, всебічно розвинуті, демократичні й розкуті. Це діти ХХІ століття.  Окрема подяка колишнім випускникам, котрі добрими справами прославляють школу й місто на теренах країни й зарубіжжя.

Спасибі колегам-учителям за відданість нашій спільній справі, за любов до своєї професії. Низькій уклін учителям-ветеранам, які нині перебувають на заслуженому відпочинку. Праця кожного з них – це золоті сторінки історії нашої школи. Дякую всім технічним працівникам – їхній щоденний внесок у життєдіяльність закладу такий необхідний і теж почесний.

Велике спасибі батькам. Тісний зв’язок з ними, щире спілкування дають нам можливість ефективно вирішувати концептуальні питання навчання й виховання дітей.

Хочу висловити слова подяки міській владі, міському відділу освіти – за взаєморозуміння та підтримку, представникам громадськості – за довіру й повагу.

Усім невпинного руху вперед, успішного здійснення всіх планів та задумів. А підґрунтям щасливого життя та плідної професійної діяльності хай будуть міцне здоров’я, серце, сповнене любові та добра, натхненна думка й щирі почуття.

З ювілеєм вас усіх, дорогі мої! Низький уклін тобі, наша рідна школо!

 

Тетяна ТРУШКОВА,

директор школи №4


Фестиваль соціально-психологічних театрів

27 Грудня 2012 Рубрика: Освіта, медицина, культура Сміла Коментарі відсутні

У 11-му міському фестивалі cоціально-психологічних театрів брали участь 7 навчальних закладів – гімназія («Аміго»), школи №2 («Батьки і діти»), №3 («У ритмі серця»), №1 («Нове життя»), №12 («Гармонія»), №5 («Оберіг») та школа-інтернат («Шанс»). Кожна творча група обрала одну психологічну проблему та висвітлила мовою сценічних засобів, у вигляді невеликої замальовки. Аматорські театри порушили проблему стосунків між батьками, розповіли про недостатню увагу та любов дорослих до власних дітей, шкідливий вплив неблагополучного оточення, ранні статеві зв’язки та їх наслідки, формування думки власної безпорадності та самореалізації, черствість, немилосердя та Інтернет-залежність.

Усі творчі колективи  відзначені в окремих номінаціях і нагороджені цінними подарунками. За бездоганну акторську майстерність та повне розкриття теми кращими соціально-психологічними театрами року названо «Нове життя» школи №1 та «Шанс» школи-інтернату.

Театр «Оберіг» спеціалізованої школи №5 переміг у номінації «За крок до перемоги», «Актуальність теми» – театр «У ритмі серця» школи №3-колегіуму, «Прогресивність втілення» – соціально-психологічний театр «Батьки і діти» школи №2, «Глибина відчуття» – театр «Аміго» гімназії ім. В.Т. Сенатора, «Соціальна значущість» – театр «Гармонія» спеціалізованої школи №12.

 Таїсія СОБОЛЬ

 


Цілюще джерело мудрості

27 Грудня 2012 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

До 290-річчя від дня народження українського філософа, поета та патріота України Григорія Сковороди у читальній залі центральної міської бібліотеки відбулася літературно-музична вітальня. Сюди завітали учні 9-х класів.

Приємно, що сьогодні молоде покоління виявляє щирий інтерес до творчого надбання славетних українців, які прославили нашу державу на увесь світ, до їх когорти належить і видатний мислитель та філософ Григорій Савич Сковорода. У виступах наголошувалося, що українську культуру трьох останніх століть неможливо уявити без його неоціненних творів. Учасники творчої вітальні відзначили, що постать цієї людини стоїть на межі двох періодів історії українського письменства – старого та нового. Все, що залишив він у спадок, – цілюще життєдайне джерело та мудрість, з яких черпатимуть наснагу ще десятки поколінь.

Живий музичний супровід фортепіано та скрипки створили у залі надзвичайну атмосферу, у якій, здавалось, ніби творив великий поет, вкладаючи в кожний рядочок вірша глибокий філософський зміст. Серед низки віршів зі збірки «Божественних пісень» прозвучала також його пісня «Всякому городу нрав і права», яку виявили бажання виконати самі школярі, натхненні атмосферою зустрічі.

Відомі нашому сучаснику пісні та притчі Григорія Сковороди лунали по всій країні ще за життя автора. Його поезія та філософія, викладені у творах майже 300 років тому, актуальні й нині, а його творчість була, є і буде тим джерелом мудрості, до якого звертатимуться ще багато поколінь.

 Таїсія СОБОЛЬ