Вулиця Дзержинського (Варшавська+Руська+Олексіївська)

17 Квітня 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

вулицями рідного міста

(Закінчення)

На перехресті з Львівською (тепер Леніна) починалася вулиця Руська, назву отримала від переселенців із Росії. У 1840 році граф Бобринський переселяє у Смілу жителів Харківської, Тульської, Орловської, Смоленської та Могилівської губерній, щоб забезпечити свої заводи робітничими кадрами. Про переселення свідчать назви вулиць: Руська, Симбірська, Харківська, район Орел.

З Руською вулицею пов’язалеглих до Сміли. Поселенці облаштувались у Гречківці і частково в самому містечку. Вони й збудували старообрядницьку капличку десь посере-дині Руської вулиці. Як правило, такі культові споруди мали вигляд зрубу з тесаних колод. Наступний власник містечка, граф Самойлов, який звик жити, перевищуючи статки, накинув оком на трудящу та заможну, але закриту спільноту. Щоб знайти нове джерело прибутків, під час чергової ревізії (перепису населення) він здійснив спробу закріпачити вільних старообрядців. Судова тяганина тривала довго, але старовіри таки виграли справу й залишилися вільними.

У середині 19 століття місто докорінно змінює свій вигляд: замість хаотично розкиданих на ще давніша історія. Наприкінці 18 ст. тодішній власник містечка князь Любомирський дозволив розкольникам пилипонам за умовну плату – 827 карбованців асигнаціями – поселитися на його землях, прибараків часів графа Самолова до цукроварень та економій графів Бобринських пролягли рівні широкі вулиці. Почалося спорудження цегляних будинків. Територія містечка збільшилася за рахунок робітничих поселень. На кінець 19 ст. у Смілі проживало 15 тисяч осіб, на станції Бобринській і при заводському селищі – ще 2,5 тисячі.Згідно з картою Дороганевського, на той час у місті було 47 вулиць, 4 бульвари і 7 провулків. 1911 року дороги вимощено бруківкою, залишки якої можна побачити під зруйнованим асфальтом майже на всіх центральних вулицях міста.

На Руській, крім каплички, розташовувалися ліворуч квартира приватного повіреного Барановського і мирового посередника у будинку Цуканова. Обидві споруди збереглися! Частина вулиці Дзержинського після перехрестя з вулицею Косіора називалася Олексіївською. У дворянських родинах часто дітям давали імена предків. Так, в родині Бобринських майже у кожному поколінні були Олексії: перший граф Бобринський Олексій Григорович – син імператриці Катерини ІІ та графа Орлова, у наступному поколінні – Олексій Олексійович, засновник «смілянської» гілки роду, й, нарешті, у третьому поколінні – Олексій Олександрович, відомий археолог, дослідник курганів навколо Сміли, саме він дослідив і видав у Смілі родовід графів Бобринських. На Олексіївській зберігся будинок поліцейського чиновника, далі йшли приватні садиби, «спальний район».

Досліджуймо історію Сміли разом!


Валерія ПРЯДКО,
Діана МОРОЗОВА,
Дарія МАСЛЮК,
гімназистки, учасниці
краєзнавчого проекту


Вулиця Дзержинського (Варшавська + Руська + Олексіївська)

4 Квітня 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

вулицями рідного міста

Вулиця Дзержинського – одна з небагатьох у нашому місті, що останнім часом активно змінює свій вигляд. Носить ім’я революціонера


Історія вулиці Мічуріна (Покровська+Садова+Рибальська)

20 Березня 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення. 

Одна з вулиць нашого міста носить ім’я Івана Володимировича Мічуріна, відомого російського біолога і селекціонера. Отже, сьогодні ми прогуляємося нею.


Майор-афганець Віктор Богач: «Головна думка – доїхати без людських втрат»

19 Лютого 2013 Рубрика: Гості редакції, Історія Сміла Коментарі відсутні

Кажуть, думки матеріальні. Майор Віктор Богач з Афганістану повернувся живим, хоча ледь не загинув, коли поряд розірвався снаряд. При ньому, коли супроводжував колони, теж ніхто не загинув, хоча часто смерть була зовсім поряд. Часом, говорить він, просто щастило. В Афганістан офіцер потрапив уже досвідченим військовослужбовцем, на той час прослужив більше двадцяти років.

Народився Віктор Богач  у сім’ї робітника, але з братом стали військовослужбовцями. Закінчив Тульське вище ракетно-артилерійське училище, проходив службу у частинах і підрозділах Збройних Сил СРСР, перебував у Йємені як військовий радник, військову службу продовжив у Київському військовому окрузі, у Смілі. Також брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.

– Пробув там 18 днів, потім прийшла заміна і наприкінці червня дзвінок із штабу дивізії – пройти комісію.

Так потрапив до Афгані­стану на посаду заступника командира 2-го мотострілецького батальйону 191 окремого мотострілецького полку.
Віктор Парфенович пригадує, що вдома до його від’їзду дружина, двоє дітей поставилися спокійно, а як же по-іншому може бути в сім’ї офіцера.

Із перших днів на афганській війні «занурився» виконувати відповідальну роботу, забезпечуючи підрозділ усім необхідним для успішного виконання бойових завдань. Багато разів доводилося очолювати автоколони полку з боєприпасами, продовольством, технічним майном. Проходили за маршрутами Газні – Кабул – Саланг – Пулі-Хумрі – Хайратон. На шляху обов’язково потрапляли під обстріл з душманських засідок, зав’язувалися бої та перестрілки. Крім участі у бойових діях, батальйон ще охороняв важливі об’єкти на заставах Газні, Пір Шабас, Дуад.

У батальйоні служило багато молодих бійців.

– Це були за віком мої сини, дев’ятнадцятирічні хлопці, а мені сорок. Кожен виконував свої обов’язки, всі підтримували нормальні стосунки. Але, звичайно, про молодих командири турбувалися особливо, щоб менше було втрат.

Ті, хто брав участь у бойових діях, переконані, що війна – це випробування людських можливостей, людина звикає до пострілів, вибухів, смертей. Спогади про війну залишилися на фотографіях. Віктор Парфенович показує кілька своїх фото і, коментуючи, додає, що фотографувати особливо не забороняли. Але робити знімки, як правило, любили молоді солдати. Офіцери у цій справі більш стримані. З Афганістану він навіть листів батькам не писав. Хоча писати дозволялося і цензури не було.

– Там, у горах, на перевалах «відключаєшся» взагалі, не думаєш ні про рідних, ні про батьків, ні про дружину та дітей, лише про те, щоб нічого не сталося і доїхати без людських втрат. Це головна думка, яка завжди нас супроводжувала.
Згідно з планом виведення військ з Афганістану, 191 окремий мотострілецький полк 4 червня 1988 року був виведений на територію СРСР. Війна для Віктора Парфеновича та його побратимів закінчилася. За участь у бойових діях його нагороджено орденом «За службу Вітчизні».

Із Збройних Сил Віктор Богач звільнився у 1991 році. У нього нині підростають внучки і внук, але про його військову кар’єру дідусь не мріє. Говорить, ця професія нині непрестижна, військовослужбовці соціально не захищені, треба вирішувати соціальні питання, подбати і про зарплату, і про житло. Офіцер з величезним досвідом служби у різних умовах має свій погляд на зміни, які нині відбуваються в армії. Бойовий офіцер активно працює у громадській афганській організації. Він член правління міської Спілки ветеранів війни в Афганістані, яка нині об’єднує близько 280 чоловік. Віктор Парфенович зазначає, що до спілки афганців ставляться з розумінням міський голова Вадим Решетняк, його перший заступник Михайло Коваленко.

– Надають велику допомогу, з будь-якими питаннями звертаємося, все вирішуємо, дуже вдячні.

Свої спогади Віктор Богач залишив у одній із книг Валерія Гогоренка із серії про Афганістан і вважає, що такі видання на часі.

Він стриманий у емоціях і словах, впевнений і спокійний.

– Особливих героїчних вчинків я не здійснив, просто виконував чесно те, що від мене вимагалося, – спокійно, впевнено підсумував розмову Віктор Парфенович.

Юлія ХАРЧЕНКО


Щоб жила пам’ять

13 Лютого 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

До 70-річчя Сталінградської битви

Cімдесят років тому, 2 лютого 1943 року завершилася Сталінградська битва. За півроку запеклих боїв Червона Армія оточила і розгромила німецько-фашистську армію чисельністю 330 тисяч чоловік, озброєну передовою бойовою технікою того часу і з досвідом ведення війни в Європі. Я брав участь у боях під Сталінградом із серпня 1942 до лютого 1943 року на посаді командира топографічного взводу дивізіону 1102 гарматного артполку 66 армії. Моє бойове завдання полягало у виконанні топографічної прив’язки вогневих позицій артилерії і спостережних пунктів до опорної мережі і веденні контрольного планшета підготовки вихідних даних для стрільби по цілях.

Для виконання цих завдань у мене був взвод чисельністю 40 осіб. Бойові завдання, в основному, доводилося виконувати вночі. Це було непросто, але ми намагалися ретельно і відповідально виконувати цю нелегку роботу. Бойові завдання вирішувалися веденням масованого зосередженого вогню артилерії дивізіону або артполку по важливих об’єктах німецьких військ.

Брали участь і у відбитті танкових атак ворога. Під Сталінградом місцевість була рівна, як стіл, – степ, ні лісочка, ні кущика. Важко було маскувати наші вогневі позиції, німці виявляли їх авіарозвідкою. Тому доводилось часто змінювали позиції.

У моєму взводі були росіяни, українці, молдавани, інші національності. Ми разом воювали, дружили, надавали взаємну допомогу – жили однією бойовою сім’єю. У хвилини затишшя згадували своїх коханих, рідних, потихеньку співали «Катюшу», «В землянці»…

На мою думку, в останні роки в пресі мало згадується про Велику Вітчизняну війну, про такі історичні події, як Сталінградська, Корсунь-Шевченківська битви, битви на Курській дузі, за Дніпро, за Київ. Минає час, учасників бойових дій залишається все менше. Тож і хочу закликати і місцеву адміністрацію, і вчителів, і істориків – говоріть людям, школярам про важливі віхи минулого, про Велику Вітчизняну, про її героїв. Щоб жила пам’ять…

Сергій НАЗАРОВ,

учасник Сталінградської битви, полковник у відставці


Пам’ять про афганські роки

13 Лютого 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

«Після Афганської війни виросло вже нове покоління… Ми, ветерани, подорослішали за роки, що минули після закінчення тієї війни. Ми зуміли зберегти у своїх серцях пам’ять. Згадуємо про тих, з ким пліч-о-пліч ділили патрони і ковток води в горах…»

Саме такий чесний та вірний напрямок у своїй документалістиці вже котрий рік пропагує голова Смілянської спілки ветеранів бойових дій на території інших країн, полковник запасу, кавалер ордена «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня та медалі «За бойові заслуги» Валерій Гогоренко. Більше двох років він був бойовим командиром у 201-й мотострілецькій дивізії, яка базувалася в Кундузі. Нині Валерій Іванович активний громадський діяч, донедавна педагог вищої категорії, старший викладач одного з навчальних закладів міста.

Втім у полковника є ще одна творча грань. Саме завдяки його титанічній роботі (не побоюся цього слова) вийшли у світ вже чотири гарно ілюстровані видання про події у ДРА.

На початку цього року автор презентував книжку «Пам’ять афганських днів», яка присвячується воїнам-афганцям Сміли і району. У ній – події, люди, спогади. В них – про наших земляків, які волею долі та військового обов’язку свого часу опинилися під палаючим сонцем Афгану та душманським безжальним вогнем. Таких – 460 (80 з яких – з району). П’ятеро смілян загинули у тій війні, один пропав безвісти. 24 наших земляки нагороджені орденом Червоної Зірки, 1 – Червоного Прапора (посмертно), 8 – «За службу Батьківщині», старший сержант Віктор Шаповал є кавалером двох орденів Червоної Зірки. Ще 24 смілян відзначені медаллю «За відвагу», 44 – «За бойові заслуги».

Втім, наші земляки воювали далеко не за нагороди чи якісь преференції у майбутньому. Вони чесно виконували свій армійський обов’язок, зостаючись вірними військовій присязі.

Насамкінець про тих, хто сприяв авторові у виданні книги. Це міський голова Вадим Решетняк, голова райдерж­адміністрації Сергій Зайцев, голова правління ПАТ НВП СЕМЗ Олександр Клевлін, голова правління СМЗ Анатолій Шпак, голова ТСОУ Микола Артеменко, голова наглядової ради ТОВ «Агробонус» (м.Київ) Людмила Василенко, підприємець Анатолій Зотенко.

Юрій ЗІМЕНКОВ,

член Національної спілки журналістів України


Вулиця Перемоги

13 Лютого 2013 Рубрика: Історія Сміла Коментарі відсутні

Краєзнавчий проект: вулицями рідного міста

Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста» за інформаційної підтримки газети «Сміла» та телекомпанії «Сміла-ТV». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення. Сьогодні до уваги читачів чергова розвідка гімназистів.

Вулиця Перемоги увічнила перемогу у Великій Вітчизняній війні. А до цього звалася Свічною. Воно й не дивно, бо впиралася прямісінько у свічний і миловарний заводи. Була вона удвічі коротшою: приблизно від Свердлова до міськрайвідділу внутрішніх справ. А далі до залізничної колії пролягали орні землі Смілянської економії. Тоді на Свічній вулиці розташовувалися приватні садиби.

Сьогодні ж значення вулиці зросло завдяки наявності на ній міського відділу освіти, друкарні, редакцій газет «Сміла» і «Смілянські обрії» й згаданого раніше міськрайвідділу внутрішніх справ, про історію якого можна дізнатись у першому в області музеї міліції.

До лютого 1917 року в Смілі діяла жандармерія. На вулиці Поліцейській (нині вул. Свердлова) знаходився поліцейський околоток.  Радянською владою для охорони правопорядку та боротьби з контрреволюцією створюється Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Приміщення розташовувалося на теперішній вулиці Леніна на місці хімчистки. Озброєні лише револьверами та шаблями, правоохоронці вели рішучу боротьбу з ідеологічними противниками і порушниками громадського порядку. Першим начальником Смілянського райвідділу міліції був Омелян Сахацький, його портрет знаходиться у музеї міліції серед інших старих фотографій, які розповідають про перші кроки смілянських міліціонерів.

Цікаво, що після громадянської війни одним із найважливіших завдань для них стала боротьба з дитячою безпритульністю. При відділах міліції було створено дитячі кімнати, дитячі притулки. Смілянські міліціонери мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато з них загинули. Окрема героїчна сторінка – участь 30 працівників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Смілянські міліціонери – зразок відданості справі охорони правопорядку та захисту прав громадян. Чимало з них за мужність і самовідданість відзначено високими урядовими та відомчими нагородами. Вдячне місто шанує своїх героїв. На подвір’ї встановлено пам’ятник тим, хто загинув під час виконання службового обов’язку.

На сучасній вулиці Перемоги розташовано кілька цікавих архітектурних експериментів: химерний ресторанчик «Етуаль» у плавних лініях, перша в місті 9-поверхівка, зведена за чеським проектом 36 років тому, напівсферичний магазинчик, який у народі звуть «черепашкою» і піцерія «Сицилія» у формі капелюха часів Наполеона. Тут знаходиться швейна фабрика, яка сьогодні спеціалізується на медичному спецодязі, а саме приміщення було зведено для першої в місті електростанції 1927 року. За цією ж адресою «прописаний» міський парк культури та відпочинку, про який ми розповімо окремо.

Однією з візиток нашого міста є Тясминська гребля. Вона відділяє центр міста від мікрорайону Загребля, тобто «за греблею». Ось як описує Смілу, подорожуючи у 1781 році Україною, французький мандрівник Жан Генріх Мюнц: «Сміла – головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко дерев’яне, населене селянами. Міст збудований із товстих колод смерек… По той бік річки край родючий і дуже гарний, ґрунт глинистий, місцями піщаний. У річці багато риби, окраїни рясніють деревом, пахнуть медом, воском.

Землі, які належать місту, мали більше 12 квадратних миль площі. Міст має одну тисячу кроків точно виміряних».

Чесно кажучи, місцеві крає­знавці мають певні розбіжності стосовно місця знаходження такого великого мосту. За однією версією, він знаходився дорогою на Черкаси, за іншою – саме тут. Це була заболочена територія, яка під час весняних повеней затоплювалася водами Ірдиня і Тясмину.

На карті землеміра графів Бобринських Івана Дороганевського бачимо Яхнову греблю.

Відомо, що 1786 року князь Ксаверій Любомирський відписав у володіння смілянському селянину Давиду Хребтенку сінокіс у Яхновому яру, так у нащадків з’явилося нове прі­звище. Пізніше родина кріпаків Яхненків викупилася з неволі у власників містечка князів Самойлових завдяки надзвичайній працездатності та кмітливості. Викуп з кріпацтва на той час коштував 200 карбованців за людину – дуже великі гроші, адже на той час корець жита (25 кг) коштував 10 копійок, корець пшениці – 40 копійок, а віз кавунів – карбованець.

Уся родина стала вільною, починаючи з Михайла Яхненка. Джерела свідчать, що на викуп глава сімейства не пошкодував навіть намиста дружини. Згодом у неї буде не лише намисто, бо родина розбагатіла. Яхненки взяли у борг 600 рублів та орендували у Самойлова два водяні млини на Тясмині. Так зароджується прибутковий бізнес, а назву греблі назавжди пов’яжуть з іменем родини. І дотепер її інколи звуть Яхновою. Яхненки настільки розбагатіли, що голодного 1830 року щодня годували 10 тисяч бідняків. На кінець XX століття з одного боку греблі знаходився випас Смілянського лісового управління, з іншого – Тясминська водойма. Одне з пояснень назви річки походить від слова «тасьма» – стрічка. Дивовижно романтично: наче тасьма, вплетена у довгі коси красуні Сміли.

Мандрівник Освецим 1643 року, майже чотири століття тому, напише у своїх щоденниках про враження від величезного смілянського ставка. Його довжина від греблі до залізничного мосту – 4 кілометри! Звідси відкривається найкрасивіший пейзаж Сміли, його досить часто експлуатують для написання картин, створення календарів та сувенірної продукції.

Цікавий факт: ми звикли до спокійного Тясмину. А ще сто років тому, за відсутності дренажної системи, у міжсезоння смілянськими вулицями плавали на човнах. Найстрашніше лихо сталося в сере­дині лютого 1900 року: вночі намело метровий шар снігу, вдень зненацька потеплішало, води річки піднялися на 2 метри, затопило півсотні дворів, виднілися лише дахи, на поверхні плавали речі та худоба, жителів рятували на човнах. Натиском води знесло і Яхнову греблю.

Такі жахливі надзвичайні ситуації траплялися досить часто. І лише 1957 року газета «Черкаська правда» повідомила, що у зв’язку із закінченням 5 серпня будівництва сучасної Тясминської греблі покладено кінець затопленню водойми Ірдиня.

Жителька Сміли Тетяна Цибко пам’ятає стару Яхнову греблю, вона була на кілька десятків метрів ближче до парку. Береги з’єднував дерев’яний місточок. Кажуть, якщо парубок наважувався провести дівчину з іншого району, як покарання від місцевих хлопців потім вимірював довжину містка коробкою сірників. Цікаво, скільки часу пішло б на вимірювання сучасного мосту? Кажуть, для нової греблі міняли русло Тясмина.

За мостом – дороги на Сунки і Кам’янку. Вулиць як таких не було. Одна отримала ім’я Литвинова, друга – 60-річчя СРСР пізніше, під час забудови приватними будинками.

Максим Максимович Литвинов – псевдонім Меєра-Геноха Моїсейовича Ва́ллаха, радянського діяча, дипломата, учасника Жовтневої революції.

Починалася вулиця Литвинова скасованим цвинтарем, буквально через кілька десятків метрів наприкінці 19 століття закладено нове єврейське кладовище, тепер теж скасоване, адже більше 100 років минуло…

З іншого боку знаходився садово-квітковий заклад Островського, а на місці шостої школи було місце, де набирали глину й пісок, як і описував мандрівник Мюнц. Ще далі – орні поля, стежка до водопою і цегельний завод, про який нагадує Цегельний провулок. Сучасну міську лікарню з поліклінікою збудовано на околиці Сміли 1969 року. 

Гімназисти-дослідники Анастасія Лозова, Діана Морозова,

Дар’я Глушко, Дарина Коломиза, Валерія Прядко

[nggallery id=24]


Пасажирській службі Одеської залізниці 15 років

8 Лютого 2013 Рубрика: Свято, Стрічка новин Сміла Коментарі відсутні

1 лютого працівники пасажирської служби Одеської залізниці відзначили 15-річчя від дня утворення свого відокремленого структурного підрозділу. У великому залізничному господарстві діяльність пасажирської служби охоплює усі основні напрямки, пов’язані з наданням транспортних послуг пасажиру при його поїздці з пункту відправлення до пункту призначення. В апараті служби працюють відділи: організації перевезень пасажирів, обслуговування пасажирів у поїздах, ремонту та експлуатації рухомого складу, фінансово-економічний, технічний, організації роботи вокзалів й інформаційно-розпорядчий, а також сектори: маркетингу, технологічного контролю, із забезпечення харчування пасажирів на вокзалах та у поїздах, обліку дохідних надходжень від перевезень. Окрім того, у складі служби функціонують структурні підрозділи: пасажирські вокзали Одеса-Головна, Миколаїв, Херсон, імені Тараса Шевченка, пасажирські вагонні депо Одеса-Головна та Миколаїв, вагонна дільниця ім. Т. Шевченка та вагонне депо Каховка. Колектив служби нараховує майже 6 тис. працівників. Високий професіоналізм багатьох з них відзначено на державному рівні, нагородами Міністерства інфраструктури України та Укрзалізниці:
вісім працівників відзначено знаком «Почесний працівник транспорту України», 18 працівників служби нагороджено  галузевою нагородою – знаком “Почесний залізничник”.

«Злагоджені зусилля працівників пасажирської служби спрямовані перш за все на те, щоб створити пасажиру комфортні умови поїздки, – зазначає начальник служби Юрій Тягнирядно. – Наші пріоритетні завдання – організувати якісне обслуговування на вокзалах і в поїздах внутрішнього й міжнародного сполучення, забезпечити цілісність багажу, безпеку руху й охорону праці у пасажирському господарстві, утриманні у належному технічному та естетичному стані пасажирських вагонів. Слід відзначити, що в нашому колективі працює багато висококваліфікованих, досвідчених спеціалістів, які не раз довели своє вміння професійно й оперативно вирішувати проблеми, що виникають».

У найближчих планах пасажирської служби Одеської залізниці – введення нового графіку руху пасажирських поїздів на 2013/2014 рр., продовження оновлення технічних засобів депо й вокзалів, реконструкція ряду пасажирських платформ, подальше удосконалення системи послуг на вокзалах та у поїздах.

 *Історична довідка:

 До 1932 руху обслуговування пасажирів у поїздах і підготовку вагонів у рейс контролювала служба руху залізниці. Згодом відбулося виділення спеціалізованих вагонних дільниць і депо – з підпорядкуванням структурних підрозділів вагонній службі. У 1936 році виділено пасажирські відділи у відділках (сьогодні – дирекції залізничних перевезень). З метою об’єднання структурних підрозділів, які безпосередньо займаються організацією обслуговування пасажирів у поїздах і на вокзалах, наказом начальника залізниці від 16.01.1998р. №11/Н з 1 лютого 1998 року на Одеській залізниці працює відокремлений структурний підрозділ «пасажирська служба».

Джерело: сайт Одеської залізниці


Острів любові

7 Лютого 2013 Рубрика: Творчість Сміла Коментарі відсутні

Смілянська легенда

На місці злиття річок Тясмин та Сріблянка з правої сторони по течії знаходиться острів з народною назвою «Острів любові». Хочу переповісти почуте від своїх батьків про велике кохання.

Відбувалася подія у кінці сімнадцятого століття. Як відомо, князь Григорій Потьомкін придбав наше місто у Ф.К. Любомирського, польського магната, у 1786 році. Після його смерті у 1791 році усі землі, що належали князю, були розподілені між його спадкоємцями на вісім частин. На одній із цих частин проживав його родич. Історія не зберегла його імені, а в миру його називали Паничем.

Вона – дочка запорізького козака, називали її Козачкою. Це була струнка україночка з блакитними очима. Він – чорнявий красень, захоплювався риболовлею. Вона – вишиванням.

Одного разу йшов він з вудкою понад Тясмином до прикормленого місця; а вона прала білизну біля великого каменя.

Не відразу звернув Панич увагу на її чорні брови, біле личко та гнучкий стан. Але поступово якась невідома йому сила підштовхувала його до того місця на березі Тясмину, де інколи з’являлася Козачка. Вона також поглядала на молодого Панича, але була зовсім до нього байдужа. У свої сімнадцять років була настільки привабли­вою, що від парубків не було відбою. Та серце її було спокійне, ніхто із тих, хто бажав її прихильності, Козачку не хвилював.

Наближалася Трійця, і щоб заквітчати хату духмяним зіллям, що зветься татарське, або аїр, або лепеха, вона сіла у човен і попливла до острова, що геть заріс цією травою.

Коли ж поверталася з острова, Панич з вудкою якраз проходив мимо і несподівано подав їй руку та допоміг вийти з човна. Їхні погляди зустрілися, вони стояли на березі, не зводячи очей одне з одного, а серця їхні почали тремтіти і збиватися з ритму.

Козачка отямилася першою і, не сказавши й слова, забрала зілля і побігла до своєї домівки.

Так відбулося їхнє знайомство, яке з часом переросло у дружні стосунки, які поступово заповнювали їхні серця. Інколи вони каталися на човні, навкруги буяла чарівна природа, у річці плескалась риба, на болотах водилися хмари водоплавної пташини. Та сидячи за веслами, Панич не помічав нічого, вдивляючись в Козаччині очі, затамувавши подих, а вона не відводила очей від того погляду.

Йшов час, все тіснішими ставали відносини, але були і заздрощі, чому вони не звертають уваги на інших, адже обоє подобалися багатьом.

Та ніхто не знає, звідки береться кохання – це дивовижне почуття, яке захоплює душу і бентежить серце. Розлучатись більш ніж на кілька днів вони вже були не в змозі. Постало пи­тання зару­чин та весілля. Але в ті часи шлюби у великій мірі залежали від майнового стану молодих. Вона – козачка-простолюдинка, а він – панич. Це було перешкодою, та мудрі батьки з обох сторін погодилися піти назустріч закоханим, щоб ті не заподіяли чогось лихого.

Відзначаючи цю подію, Козачка і Панич сіли у човна і попливли до острова, на те місце, де завжди ставили човна і де вперше їхні вуста злилися в поцілунку. Вийшовши на берег, Козачка трохи засмутилася. Завжди, коли вони припливали на острів, до них підпливали лебідь та лебідка, ніби стерегти їхнє кохання, і відпливали тоді, як і вони залишали острів. Але цього разу, вперше, лебеді не з’явилися. Однак закохані не надали цьому уваги. Панич, як завжди, взяв Козачку на руки і поніс навкруги острова, щоб відзначити здійснення їхньої найбільшої мрії – дозволу на шлюб.

Повернувшись, вони не побачили човна. Почали кликати на допомогу, але ніхто не відповідав. Лихі люди були і в ті часи…

Почало вечоріти, піднімався вітерець, зароджувався страх: що робити далі? З південного боку – широкий Тясмин, з північного – болото. Забувши прислів’я «Як не знаєш броду, не ходи у воду», вирушили болотом до протилежного берега. Йти було тяжко, сили покидали і Козачку, і Панича.

А перед самим берегом з’явилася канава. Вода вже діставала грудей, тоді Панич узяв Козачку на руки, підняв над собою і поніс до берега, який був уже так близько. Захлинаючись водою, юнак із останніх сил виштовхнув кохану на берег, а сам вибратися уже не зміг. Поки Козачка прийшла до тями і підтягнула Панича до берега, його серце вже не билося…

Козачка прожила довге життя, залишаючись самотньою, і щороку в день загибелі Панича відвідувала острів, не віддаючи кохання нікому.

З того часу минуло понад двісті років, а люди і дотепер називають той острів Островом любові.

А мені думається, що було б добре, якби молодята перед весіллям припливали на острів, щоб віддати данину Великому Коханню, щоб бути у шлюбі на довгі роки. Таке повір’я існує в народі, а його з пліч не слід скидати.

Олексій РЕНДОРЕНКО

 


Зачепило чорним крилом

1 Лютого 2013 Рубрика: Історія, Останні новини Сміла Коментарі відсутні

Наближається знаменна для нашого міста дата – 69-а річниця визволення від німецько-фашистських загарбників. Ми поцікавилися у смілян: як пов’язана доля їхніх родин з Великою Вітчизняною та подіями, які відбувалися у січневі дні 1944-го.

Анатолій Пантелійович, підполковник у відставці:

– Мій батько, сам донський козак, воював з німцями, під Харковом потрапив у полон. До Німеччини везли військовополонених залізницею, через Смілу. Група солдат, серед яких був і батько, вирішила тікати на ходу потяга. Діждалися, поки німець-вартовий піде до тамбура покурити, вдарили його по голові, щоб знепритомнів. Видерли дошку в підлозі вагона, стрибали прямо на рейки під потяг, міцно притуляючись до землі. Втекли вони біля Володимирівки. Поряд з залізницею був ліс, де втікачі і сховалися. Деякий час вони жили і працювали в лісництві. Тоді батько й познайомився з моєю матір’ю. Однак втікачів хтось виказав. І батько потрапив до концтабору у Смілі. Там і розстріляли б, якби не моя мати – вона зуміла його викупити, навіть документ дістала. Коли Смілу визволили наші війська, батько знову пішов на фронт, бив ворога, одержав військові нагороди – орден Вітчизняної війни, медалі. По війні повернувся до Сміли.

Вероніка, одинадцятикласниця:

– Мої бабуся Олена і дідусь Володимир, можна сказати, корінні жителі Смілянщини. Бабуся довгий час жила у Великій Яблунівці, а дідусь народився у Гречківці. Дідусь пішов на фронт у 1943-му, дійшов до Берліна. У нього було багато нагород, зокрема орден Червоної Зірки. Бабусі було дванадцять, коли почалася війна, пережила німецьку окупацію, після визволення разом з іншими, працювала у колгоспі – вирощувала овочі та готувала провіант для солдатів на фронт. Познайомилися вони невдовзі після війни. Разом відновлювали зруйновану дідусеву хату. Там, у Гречківці, і залишилися жити. Дідусь помер, коли я ще була маленькою, та й досі пам’ятаю його. Бабуся часто розповідає про ті непрості часи, згадує дідуся, а його нагороди у нашій сім’ї зберігаються як пам’ять.

Опитування провела Таїсія СОБОЛЬ