Наближається знаменна для нашого міста дата – 69-а річниця визволення від німецько-фашистських загарбників. Ми поцікавилися у смілян: як пов’язана доля їхніх родин з Великою Вітчизняною та подіями, які відбувалися у січневі дні 1944-го.
Анатолій Пантелійович, підполковник у відставці:
– Мій батько, сам донський козак, воював з німцями, під Харковом потрапив у полон. До Німеччини везли військовополонених залізницею, через Смілу. Група солдат, серед яких був і батько, вирішила тікати на ходу потяга. Діждалися, поки німець-вартовий піде до тамбура покурити, вдарили його по голові, щоб знепритомнів. Видерли дошку в підлозі вагона, стрибали прямо на рейки під потяг, міцно притуляючись до землі. Втекли вони біля Володимирівки. Поряд з залізницею був ліс, де втікачі і сховалися. Деякий час вони жили і працювали в лісництві. Тоді батько й познайомився з моєю матір’ю. Однак втікачів хтось виказав. І батько потрапив до концтабору у Смілі. Там і розстріляли б, якби не моя мати – вона зуміла його викупити, навіть документ дістала. Коли Смілу визволили наші війська, батько знову пішов на фронт, бив ворога, одержав військові нагороди – орден Вітчизняної війни, медалі. По війні повернувся до Сміли.
Вероніка, одинадцятикласниця:
– Мої бабуся Олена і дідусь Володимир, можна сказати, корінні жителі Смілянщини. Бабуся довгий час жила у Великій Яблунівці, а дідусь народився у Гречківці. Дідусь пішов на фронт у 1943-му, дійшов до Берліна. У нього було багато нагород, зокрема орден Червоної Зірки. Бабусі було дванадцять, коли почалася війна, пережила німецьку окупацію, після визволення разом з іншими, працювала у колгоспі – вирощувала овочі та готувала провіант для солдатів на фронт. Познайомилися вони невдовзі після війни. Разом відновлювали зруйновану дідусеву хату. Там, у Гречківці, і залишилися жити. Дідусь помер, коли я ще була маленькою, та й досі пам’ятаю його. Бабуся часто розповідає про ті непрості часи, згадує дідуся, а його нагороди у нашій сім’ї зберігаються як пам’ять.
Як відомо, в роки війни народне господарство Сміли занепало. Після війни потужні підприємства, такі як машбудзавод, вагоноремонтний (сучасний електромеханічний), з евакуації ще не повернулись. В місті відновлювали роботу лише промислові артілі на базі промкооперації, які були пізніше реорганізовані і діяли як підприємства місцевої промисловості. Новозбудований завод «Металіст» виробляв більше 900–1200 тонн алюмінієвого посуду і товарів господарського призначення для села. На базі артілі «Більшовик» діяла переоснащена меблева фабрика, яка згодом, після реконструкції, виробляла сучасні меблі високого ґатунку для населення країни і на експорт. Із швейних майстерень після переобладнання діяла швейна фабрика, яка потім була розміщена у вивільнених приміщеннях локальної міської електростанції на вул. Перемоги, виробництво постійно зростало.
Були побудовані і діяли фабрика художніх виробів широкого попиту, новий комбінат побутового обслуговування з 108 видами послуг в 78 майстернях по місту та на залізничному вузлі по вул. Б.Хмельницького, міськхарчокомбінат, міськпромкомбінат, хімчистка – цех побуткомбінату по вул. Будьонного та ін. Постійно зростала матеріальна база торгівлі та мережа закладів громадського харчування в мікрорайонах та за місцем праці і навчання населення. На кожному підприємстві діяли їдальні, пункти медичної допомоги. Все це було запроваджено і в навчальних закладах – школах, ПТУ, дитячих установах.
Наявність такої бази забезпечення, піклування і обслуговування сприяла нарощенню виробничих потужностей промислового випуску продукції державного значення.
Підприємства союзного підпорядкування – машинобудівний та паровозовагоноремонтний заводи, що повернулися з евакуації, докорінно реконструювалися за новими технологіями. Із двох цукрових заводів відновлено виробництво тільки пісочного, рафінадний війною був зруйнований. На базі цукрового заводу побудовано новий за технологією завод лимонної кислоти. Молокозавод реконструйований в комбінат з виробництва молочних консервів – згущенки та різного асортименту молокопродукції – як підприємство союзно-республіканського підпорядкування.
Але розвиток міста відповідно до генерального плану, розробленого «Київдержпроектом», не відповідав вимогам часу. Через відсутність центрального водопостачання, каналізації, теплопостачання від газифікації стримувалася висотна забудова житла, соціальних закладів та комунальних об’єктів, реконструкція та будівництво нових промислових підприємств для працевлаштування молодих кадрів – випускників ПТУ, технікуму, шкіл.
Саме на вирішенні та здійсненні цих невідкладних завдань, що диктувалися вимогами часу, виборців та пропозиціями депутатів, була зосереджена вся творча і організаторська робота міської ради, виконкому та самих депутатів, а їх на той час обиралося 200–250 – як представників від майже кожного виробничого колективу підприємств промисловості, будівництва, транспорту, інших організацій.
Всі депутати були організовані за фахом в галузевих постійних комісіях ради, депутатських групах за місцем праці в колективах підприємств та організацій, а також в депутатських групах в округах мікрорайонів та кварткомів.
Тож за місцем своєї діяльності депутати з громадсько-партійним активом проводили роз’яснювальну роботу, залучали актив, населення, спеціалістів до зведення об’єктів соціального призначення, в першу чергу методом «народної будови». Тому і заплановані основні об’єкти було оголошено народною будовою п’ятирічки. Це водогін від свердловин, каналізація з полями фільтрації, міська лікарня з поліклінікою, міський Будинок культури, кінотеатр, дитячі садки майже на кожному підприємстві, нові школи – №№ 5, 6, 12, 15 та добудовані – №№ 1, 2, 4, 7, 10, 13 з класними кімнатами та харчоблоками, школа-інтернат, ПТУ №№ 4, 12. Так споруджувалися Обеліск Слави, Пам’ятний монумент полеглим за рідну землю, комплекси технікуму харчової промисловості та будинку престарілих, клуби на Загреблі і в Гречківці, залізнична поліклініка, готель, спорткомплекси стадіонів «Юність», «Авангард» та інші об’єкти.
Надзвичайно важливою справою було будівництво магістрального газопроводу та газифікація соціально-культурних та житлово-комунальних об’єктів, теплофікація з переведенням на газове опалення В 1965-67 рр. велося будівництво 11-кілометрового водоводу від пробурених артсвердловин з Ірдинського лісового масиву до міста. Одночасно будувалася напірна станція перекачування другого підйому потужністю 16 тис. куб. м на добу разом з розвідною мережею до мікрорайонів, в першу чергу центру. На початку 1967 року все це в комплексі було здано в експлуатацію разом з напірним колектором каналізації, полями фільтрації і скиданням стічних вод.
Це дало змогу дальшого проектування і введення в дію важивих об’єктів життєзабезпечення міста, а також промислового і соціального будівництва відповідно до Генерального плану забудови та розвитку Сміли. І головне, сміляни одержали джерельну воду від артезіанських свердловин із розвіданих підземних запасів Ірдинського водоймища.
Федір ВЕРБОВСЬКИЙ,
пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни і праці,
29 січня – 69-а річниця визволення Сміли від німецько-фашистських загарбників
“Коли хтось нарікає, що зараз погано живеться, завжди згадую людей, які пройшли війну. Як жилося їм – у холод, голод, під кулями та постійним прицілом смерті? Запитати про це вже майже немає у кого. А дуже потрібно, щоб оцінити справжню ціну людського життя і ставлення до всього, що оточує.”
До покоління справжніх солдатів війни належить визволитель Сміли, Почесний громадянин нашого міста Василь Іванович Москалець, який, в прямому розумінні слова, пройшов війну. Василю Івановичу нині 93 роки. Із двохсот чоловік офіцерського складу полку, в якому служив, живий сьогодні тільки він. Війна не зробила цю людину злою, агресивною, жорстокою. Василь Іванович дуже добрий, чуйний, щирий у ставленні до всіх. Здається, він взагалі не вміє сердитися. Все з посмішкою і оптимізмом. Можливо, за цю доброту Бог йому дає довгий вік, гарну пам’ять і сили, щоб подбати самому про себе.
…У будиночку колишнього фронтовика дуже тепло, затишно і спокійно. Вірний друг Шарик завжди на посту: «Від мене ні на крок. Тільки одійду, вже шукає. Приблудився та й залишився. Я його підгодовував ліверкою. Раз, другий. А потім бачу, прийшов до хвіртки. Я йому: «Заходь». А воно таке радісне! Лащиться. Хвостом крутить!».
На столику розгорнута книга, окуляри.
– Що читаєте?
– Бирюкова «Трудная наука побеждать». Її написав мій колишній командир корпусу. Він описує якраз усі бої, де ми були, все те, що я пройшов, і всіх хлопців згадує. Два рази читав, але знову оновлюю в пам’яті.
Василь Іванович Москалець з боями пройшов всю Лівобережну Україну, Молдавію, Білорусію, Югославію, Угорщину, Австрію. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, воював на Курській дузі, всі його бойові дороги важко перелічити. Де він тільки не був!
– Ви ж пішли на війну зовсім молодим… – у продовження речення чекаю схвального «Так». Натомість у відповідь чую:
– Та що ви! Мені було вже багато. Двадцять один рік був (за нинішніми мірками, погодьтеся, таки молодий – авт.). Війну зустрів у Перемишлі, там служив. 22 червня о шостій ранку наша дивізія вже вступила в бій. У нас тоді в армії був патріотичний настрій, впевненість, що непереможні.
– Але все одно страшно?
– А ви як думаєте?! Знаєте, думка була одна – день прожив і добре. Адже увесь день стріляють, вночі затихає з обох сторін. Години дві, три, чотири вдається заснути, а, бувало, вночі перекидають на іншу ділянку фронту, тоді не до сну взагалі. Йдеш пішки, а в 41-му році мороз сорок градусів. Уявляєте, сорок градусів морозу! Щоправда, одягнені були добре, але те не дуже рятувало. Німці – в селі, а ми – на полі.
– Ночували на полі? На снігу?
– А де ж? Добре, як вдасться вирити ровик, а земля до півтора метра замерзає: і киркою, і ломом б’єш, вибиваєш. У ровику в цьому запалимо вогонь, дим виходить, один до одного прихилимося та й гріємося, спимо. Ні вмивалися, ні голилися, усяк бувало.
Якщо поранили – добре, що не вбили. Кульове поранення – це ще нічого, а як осколочне – гірше, снаряд від землі відривається і несе з собою у живу рану землю, шматочки одягу, бруд. Добре, як ранить у руку, груди чи плече, то залишишся живим, а як у живіт – шансів вижити мало, бо заноситься інфекція і не уникнути зараження крові. Якщо поранений ходячий, може сам дійти в медсанбат. Тяжко поранених санітари підбирали на полі, якщо могли. А якщо ні, чекали ночі, бувало, стікали кров’ю, замерзали. Страшно і жаль було дивитися, як гинули товариші: годину-півтори тому їли з одного котелка, а тут вже й немає людини.
У 1941-му – на початку 42-го був складний період на фронтах. Ми весь час відступали, боєприпасів не вистачало, пального теж, озброєння дуже погане. Наші літаки «ішаками» називали, бо швидкість 400 км на годину, а у німецьких – 700. Наші танки Т-26 куля пробивала. Оце так було. А починаючи з кінця 1942 року прийшла краща зброя, з’явилися «катюші», автомати, карабіни, а то тільки гвинтівки були. Покращився моральний настрій, підвищився патріотизм. Коли дійшов до Москви, зробили контрнаступ. У нас піднявся настрій, що ми можемо не тільки відступати, а й наступати. Після Москви перекинули нас під Стару Русу коло Ленінграда, там місяць були, а потім у 43-му – на Курську дугу.
– Читали, співали в окопах, як у фільмах показують?
– Рибонько, то все артисти грають. Хто там читав, не до співів, як голодний. Нам видавали чотири з половиною сухарі і чотири грудочки цукру на день. За раз з’їси – та й усе. А кіно бачив раз за всю війну, в Бесарабії. Хіба що траплялася «Армейская газета».
Як не дивно, пік травмування не пов’язаний ані зі святами, ані зі снігом, ані з морозами чи ожеледицею.
Статистика травмування, як і кожна хвиляста лінія, характеризується своїми піками, маю на увазі кількість звернень до лікарні, – пояснює завідуючий травматологічним відділенням міської лікарні Ігор Іщенко. – Інколи ця хвиля травматизму буває досить дивною. Наприклад, випало багато снігу, на дорогах слизько, а у нас у травматології – майже половина ліжок порожня. І навпаки, здається, погода гарна, а не знаєш, до кого з пацієнтів першого бігти. Самі дивувалися: чому так?
Загалом, цієї зими до травмпункту протягом доби звертається в середньому 30-35 осіб. Травми мають здебільшого амбулаторний характер, і постраждалі не потребують постійного нагляду лікаря.
За першу добу 2013 року звернулося 30 осіб, госпіталізовано восьмеро. Із нового року вже були постраждалі з переломом кісток. Деяким потрібно було робити термінові операції. Основна причина травмування – падіння на слизькій дорозі. Є травми, спровоковані надмірним вживанням алкоголю. У період новорічних свят також підвищується кількість травмованих через неправильне користування піротехнікою. У лікарню зверталися люди, у яких вибухнула в руці петарда, довелося накладати по декілька швів. Варто зазначити, що нічого трагічного або серйозного не зафіксовано, що, звичайно, радує.
Під час канікул зростає рівень дитячого травматизму, адже контроль з боку дорослих дещо послаблюється.
Переоцінення власних можливостей, недбало підібраний одяг, взуття «не по погоді», а саме високі підбори, значно підвищують ризик та висоту падіння, що впливає на ступінь тяжкості травми.
Найелементарніший приклад: навіщо носити шапку взимку? Багато людей вважають, для того, щоб вуха не замерзли. Але у досвідченого професійного травматолога є своя відповідь:
– Окрім убереження голови від низької температури та застуди, шапка виконує функцію амортизатора, який при падінні зменшує ризик отримання черепно-мозкової травми. Високі чобітки з жорсткими халявками запобігають пошкодженню ноги, це додатковий фіксатор для найбільш вразливого гомілково-ступеневого суглоба. Правильно підібране взуття значно зменшує кількість постраждалих та тяжкість отриманих травм. До травм належать і переохолодження та відмороження.
Лікар застерігає від головних помилок під час надання допомоги при переохолодженні: розтирання снігом, зігрівання алкоголем та занурення перемерзлого тіла у гарячу воду – категорично недопустимі. Кожен випадок призводить до того, що судини постраждалого ще більше звужуються, а спазми – збільшуються.
– Якби усі ми були, так би мовити, зважені та щасливі, то, мабуть, випадків травмування стало б наполовину менше, – говорить Ігор Іщенко. – Під словом «зважений» маю на увазі зважену поведінку та адекватне оцінювання навколишньої ситуації.
Смілянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №4 виповнилося 105 років
Це не звичайний ювілей, а ювілей домівки поколінь. Одні навчали, інші навчались.А дехто спочатку навчався сам, а згодом навчав наступні покоління. І так за днями дні, за роками роки, за десятиріччями десятиріччя. Тут завжди трудилися добрі й милосердні душею педагоги, які вміли любити дітей, вміли пробачати, терпляче чекати.
Школа – це не тільки стіни. Насамперед це – дух, пам’ять, традиції, наступність поколінь. Це педагоги – і ті, хто щодня переступає поріг, сіючи зерна доброго, розумного, вічного, й ті, кого вже немає сьогодні, але завжди живуть вони в пам’яті учнів та колег, і вчителі-пенсіонери, для яких найвища нагорода в житті – успіхи колишніх вихованців, їхні щирі слова подяки.
Зі стін школи вийшли сотні талановитих випускників, які стали добрими, духовно багатими людьми, які понесли у світ, посіяні тут в їхні душі зерна любові до всього рідного. Я вдячна нашим учням за їхню працю, за усмішки, за політ думок і почуттів, за те, що разом з ними щомиті відкриваєш щось нове в собі й у житті. У кожній нашій дитині світить сонце, вони всі в нас талановиті, ерудовані, всебічно розвинуті, демократичні й розкуті. Це діти ХХІ століття. Окрема подяка колишнім випускникам, котрі добрими справами прославляють школу й місто на теренах країни й зарубіжжя.
Спасибі колегам-учителям за відданість нашій спільній справі, за любов до своєї професії. Низькій уклін учителям-ветеранам, які нині перебувають на заслуженому відпочинку. Праця кожного з них – це золоті сторінки історії нашої школи. Дякую всім технічним працівникам – їхній щоденний внесок у життєдіяльність закладу такий необхідний і теж почесний.
Велике спасибі батькам. Тісний зв’язок з ними, щире спілкування дають нам можливість ефективно вирішувати концептуальні питання навчання й виховання дітей.
Хочу висловити слова подяки міській владі, міському відділу освіти – за взаєморозуміння та підтримку, представникам громадськості – за довіру й повагу.
Усім невпинного руху вперед, успішного здійснення всіх планів та задумів. А підґрунтям щасливого життя та плідної професійної діяльності хай будуть міцне здоров’я, серце, сповнене любові та добра, натхненна думка й щирі почуття.
У 11-му міському фестивалі cоціально-психологічних театрів брали участь 7 навчальних закладів – гімназія («Аміго»), школи №2 («Батьки і діти»), №3 («У ритмі серця»), №1 («Нове життя»), №12 («Гармонія»), №5 («Оберіг») та школа-інтернат («Шанс»). Кожна творча група обрала одну психологічну проблему та висвітлила мовою сценічних засобів, у вигляді невеликої замальовки. Аматорські театри порушили проблему стосунків між батьками, розповіли про недостатню увагу та любов дорослих до власних дітей, шкідливий вплив неблагополучного оточення, ранні статеві зв’язки та їх наслідки, формування думки власної безпорадності та самореалізації, черствість, немилосердя та Інтернет-залежність.
Усі творчі колективи відзначені в окремих номінаціях і нагороджені цінними подарунками. За бездоганну акторську майстерність та повне розкриття теми кращими соціально-психологічними театрами року названо «Нове життя» школи №1 та «Шанс» школи-інтернату.
Театр «Оберіг» спеціалізованої школи №5 переміг у номінації «За крок до перемоги», «Актуальність теми» – театр «У ритмі серця» школи №3-колегіуму, «Прогресивність втілення» – соціально-психологічний театр «Батьки і діти» школи №2, «Глибина відчуття» – театр «Аміго» гімназії ім. В.Т. Сенатора, «Соціальна значущість» – театр «Гармонія» спеціалізованої школи №12.
До 290-річчя від дня народження українського філософа, поета та патріота України Григорія Сковороди у читальній залі центральної міської бібліотеки відбулася літературно-музична вітальня. Сюди завітали учні 9-х класів.
Приємно, що сьогодні молоде покоління виявляє щирий інтерес до творчого надбання славетних українців, які прославили нашу державу на увесь світ, до їх когорти належить і видатний мислитель та філософ Григорій Савич Сковорода. У виступах наголошувалося, що українську культуру трьох останніх століть неможливо уявити без його неоціненних творів. Учасники творчої вітальні відзначили, що постать цієї людини стоїть на межі двох періодів історії українського письменства – старого та нового. Все, що залишив він у спадок, – цілюще життєдайне джерело та мудрість, з яких черпатимуть наснагу ще десятки поколінь.
Живий музичний супровід фортепіано та скрипки створили у залі надзвичайну атмосферу, у якій, здавалось, ніби творив великий поет, вкладаючи в кожний рядочок вірша глибокий філософський зміст. Серед низки віршів зі збірки «Божественних пісень» прозвучала також його пісня «Всякому городу нрав і права», яку виявили бажання виконати самі школярі, натхненні атмосферою зустрічі.
Відомі нашому сучаснику пісні та притчі Григорія Сковороди лунали по всій країні ще за життя автора. Його поезія та філософія, викладені у творах майже 300 років тому, актуальні й нині, а його творчість була, є і буде тим джерелом мудрості, до якого звертатимуться ще багато поколінь.
Погосподарювати в українській хаті ХІХ століття нині цілком реально. Варто тільки поїхати у село Плескачівку в музей старовини та народних ремесел. До речі, тут експонати можна чіпати і навіть застосовувати за призначенням. Сюди у тур вихідного дня запросив смілян Сергій Тимофєєв – краєзнавець, натхненник і засновник музею. Там на нас чекала чепурна, розмальована «петраківкою» хатина – із зіллям під стріхою, призьбою і справжніми з позаминулого століття віконницями.
У трьох кімнатах до дрібниць відтворено життя української родини – від утримання худоби, використання знарядь праці до приготування їжі та пригощання гостей. Ліку немає глечикам, діжам, горщикам, ряднам, рушникам.
У хаті зібрано надзвичайно багато всілякого реманенту та побутових речей – все в робочому стані. Бажаючі могли спробувати ткати килим на ткацькому верстаті, а ще кави намолоти, чоботи «попрасувати», постолярувати. Та найбільше сподобалося молоти зерно на жорнах. Саме цим цікавим заняттям і розпочався майстер-клас «Від зернини до хлібини». Пройшовши всі етапи випікання українського хліба, не гріх посидіти на лавах за гостинним столом, посмакувати паляницею та кулешем, вдихаючи пахощі сіна і трав, якими щедро встелена долівка.
Музей старовини і народних ремесел наповнений життєдайною енергетикою, адже його експонати колись слугували сільським родинам. Екскурсоводи переказують цікаві історії про те, як, створюючи музей, ходили від хати до хати – збирали речі, слухали спогади, із вдячністю згадують усіх, хто передав у музей найцінніше, що десятиліттям, і навіть століттями, зберігалося в родинних скринях, на горищах, у обійстях. Щиро радимо: при нагоді завітайте!
Напередодні Міжнародного дня студента сцени закладів культури міста були надані в розпорядження смілянського студентства.
У міському Будинку культури відбулося свято, яке стало справжнім дійством – з привітаннями, нагородами, а також святковим КВК серед студентських команд технікуму харчових технологій Національного університету харчових технологій.
Від імені міського голови та міської влади привітали майбутніх спеціалістів керуючий справами-заступник міського голови Олександр Головченко та начальник відділу у справах сім’ї та молоді, фізичної культури і спорту Наталія Маслюк. З побажаннями успіхів та легкого навчання, міцної дружби та кохання, вони відзначили і вручили почесні грамоти й цінні призи найактивнішим у житті міста студентам технікуму харчових технологій, промислово-економічного коледжу, Центру підготовки та перепідготовки робітничих кадрів.
Підсумки традиційних до Дня студента конкурсів оголосили представники Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й керівництва технікуму. Студентів відзначено у найрізноманітніших номінаціях. За «Найкращу кімнату року» першими і другими місцями відзначено відразу по дві кімнати. У номінації «Студент-громадський діяч» перемогла Наталія Горбенко, «Студент-активіст» – Тетяна Доброштан, «Студент-митець» – Ігор Ігнатьєв, «За здоровий спосіб життя» – Валентин Пехітов, «Студент-фахівець та краєзнавець» – Олексій Черниш, «Студент-волонтер» – Марина Царинник. Вершиною церемонії нагородження стало традиційне визначення технікумом «Студента року-2012», цей почесний титул отримала студентка групи ОРГ-10 Валерія Кикоть, яка також перемогла у номінаціях «Студент-громадський діяч» та «Найкращий соціальний проект».
Друга частина свята надзвичайно порадувала усіх присутніх у залі. У битві гумору та сміху – КВК взяли участь чотири команди студентів технікуму харчових технологій: ПСК-10 – «Руками те трогать», ОКС-10 – «Оксфорд», ОРГ-10 – «Не сезон», ОКС-11 – «Станция Студенческая». «Навколо світу за чотири роки» – такою стала тема гумористичного змагання. Усі команди виступали на високому рівні, а зал не стихав від сміху. За результатами змагання журі вирішило не присуджувати третього місця. Тому першість розділили між собою команди, які набрали практично однакову кількість балів – «Оксфорд» та «Станция Студенческая». Срібло отримали команди «Руками не трогать» та «Не сезон».
Усіх учасників змагання нагороджено почесними дипломами та цінними подарунками від спілки студентського профкому технікуму.
Допомогли в організації свята мережа магазинів «Ассоль», приватні підприємці Олег Прудіус, Людмила Стрембицька.
А в Будинку культури ім. Т. Шевченка своє свято влаштували студенти Смілянського промислово-економічного коледжу. Директор коледжу Володимир Шиян привітав своїх вихованців з Міжнародним днем студентів та нагородив найактивніших почесними грамотами. Грамоти за спортивні досягнення та активність у громадському житті вручила Мар’яна Пирог, головний спеціаліст ЦСССДМ.
Продовжилося свято розважальною програмою – змаганням команд КВК на тему «Від сесії до сесії живуть студенти весело» між збірними технічного («Нет проблем») та економічного («Воїни») відділень.
Бабуся сиділи на лавочці під погрібником. Велике лапате листя горіха кидало узорчасту тінь, перебігаючи зі спідниці на байову (так вони казали) кофту, на лице, помережане глибокими зморшками, яке ще з ранньої весни вкривалося засмагою. На високому чолі ледь позначилися брови й вирізнялись, голубіли озерцями очі: відверто, щиро, душевно. І до лиця була їм хустина: чи то біла бавовняна в дрібний горошок, чи вицвіла від сонця і прання червона, чи картата зимова з китицями.
Натруджені руки не могли спокійно лежати у пелені. Здавалося, що пальці, понівечені, покручені ревматизмом, живуть самі по собі – перебираючи один одного, сплітаючись і розплітаючись знову. Вони так звикли до роботи…
Такою запам’ятала я бабусю, такою її згадую і не знаю, як це може її не бути, бо не змогла провести її в останню путь. Думаю, може, це й добре, бо досі відчуваю, що вона поруч. Просто вийшла з хати, порається на подвір’ї чи на городі… Краще нехай згадується ось така – спокійна, усміхнена. (Я все гадала, кого мені нагадує ота невловима усмішка Джоконди? І тільки нещодавно зрозуміла – бабусю…)
Голодні довоєнні роки, у неї двійко дітей на руках, чоловік помер. Як вони вижили?
Мама згадувала, як сидить під шовковицею у їхньому дворі, бо розпухлі ноженята вже не тримають, а старша сестричка приносить поїсти… цвіт із акації… Вони й тепер, ні мама, ні хрещена Оксана, більш як через сім десятків років не люблять запаху квітучої акації…
Бабуся працювали в колгоспі, як тоді казали, «за палички», а як їй прогодувати малечу? І вона носила їм поїсти: то десяток колосків, то жменю кукурудзи, то буряка, то кілька картоплин. Ховаючи все те до пазухи – інакше голодна смерть.
А якби піймали?! Скільки-то люду попало в табори за кілька колосків, узятих з поля…
Не пройшло все те даремно. Виросла пухлина у застуджених грудях, забрала бабусю…
А ще пригадую, було дивно, коли мою бабусю називали мамою не лише її дві доньки та їхні зведені брати, а ще кілька десятків чужих чоловіків і жінок.
Розказували, що в голодні роки по селах люди мерли цілими сім’ями. Без рідних залишилися сотні дітей. Їх звозили в дитячі будинки, один з яких і організували в бабусиному селі В’язівку. Саме там вона й працювала тоді, а всі сироти для неї були однакові – всі свої, всі рідні. Ці діти й стали називати бабусю мамою.
Йшли роки, і час від часу в село приїздили вже дорослі оті дитбудинкові її діти, щоб побачити, подякувати, поділитися радістю і горем із своєю названою мамою.
…Вітер погойдує листочки горіха і вони хвилястими тінями падають на руки, обличчя. Ніби хмарки набігають і знову розходяться – а бабуся посміхаються своєю незмінною посмішкою далекої, невідомої їм Мони Лізи. Спокійні й виважені, як і все, що відбувається на нашій землі. Вічні, як природа, як сонце, як повітря, як весна, що обов’язково буде після зими. Як і те, що й ми, погостювавши, загубимося в космічному мороці і лише в пам`яті тих, хто захоче згадати, зблиснемо променем світла чи суму, дивлячись який із них залишимо по собі…
А в пам’яті моїй ваш світлий промінчик, бабусю, назавжди, скільки й житиму, зігріватиме любов’ю.
1 Лютого 2013 
Рубрика: 
Сміла 
Анатолій Пантелійович, підполковник у відставці:
Вероніка, одинадцятикласниця:
