Гніздо для них господар змайстрував, коли оселився у цьому мальовничому куточку Загреблі.

– У 1968 році тут я оселився. За моєю садибою був сарай під соломою, і там жили лелеки, – розповідає Степан Мефодійович. – Якось дід Нечитайло захотів перекрити сарай, а я кажу: «Коли полетять лелеки, тоді й перекриємо». Тим часом побудував поряд гніздо, навіть два. Поставив опори, нарізав лозини, зробив корзину, поставив колесо, накидав гілля. У серпні лелеки відлетіли, сарай ми перекрили, а весною вони оселилися на новому місці. Щоправда, почали битися, то я їх, як гусей, розганяв. Довелося одне гніздо розібрати, з’єднати їх в одне, і вони помирилися, почали розводити своє сімейство.

Степан Мефодійович розповів, що народжувалося по двоє лелеченят, а в 1975, 1980, 90-х роках – по п’ятеро. Цього року теж двійко лелеченят. Це вже третя родина, яка оселилися у Степана Василишина. Щоправда побачити їх нам не вдалося, прийшли в гості саме тоді, коли лелека-мама десь полетіла з ними. Залишився у гнізді поважно стояти лише тато – лелека Гоша.

– Вони постійно міняються. Я називаю це «смена состава», – продовжує свою роповідь Степан Василишин. – Один прилетів, другий відлетів, і так цілими днями по черзі у гнізді, так і на яєчках сидять. Змінюють один одного через півтори години. Про те, що прилетіли, повідомляють звуками. Помітив, що на кожний випадок життя вони мають певну кількість звуків і частота їх неоднакова. – Прилетить на гнізда лелека, починаю з ним балакати, якщо свій, а не чужак, то починає слухати. Я питаю, де літав, скільки, а він, Гоша, слухає.

В основному лелеки прилітають 1-5 квітня, але цьогоріч оселилися надзвичайно рано: – Цього року прилетіли 22 березня, це дуже рано, не знаю чому, – дивується Степан Василишин. – Я їх чекаю кожної весни, вони мені як родичі. Ця молода пара живе з минулого року. Степан Василишин брав участь у всесвітньому переписі лелек, знає усі гнізда Смілянського району. Постійно листувався із Канівським заповідником – описував, де живуть лелеки, чим харчуються, де розміщені лінії електропередач (працював в інспекції енергонагляду, тож знав інформацію по всіх селах). Не може змиритися з тим, що люди не надто поважають цих птахів. За кілька десятиліть крилаті сусіди стали для Степана Мефодійовича як члени родини. Він з ними радіє, переживає неприємні моменти, допомагає чим може, лікує. Розказує, як у 1975 році знайшов пораненого лелеку.

– 15 квітня йшов сніг. Бачу, за болотом ходить. Одягнув чоботи-заброди, приніс, перев’язали йому рану. У старій хаті він жив. Риби йому давай. Зразу їсти не хотів. Тоді я у виварку налив води, накришив її туди, то почав їсти. Тоді так звик, що за мною, як собака, ходив. Але ми вирішили з сім’єю поїхати у Крим на відпочинок. Відніс свого Гошу на базу ОРСа. Хлопці у гаражі зробили гніздо. Три роки там жив. Степан Василишин постійно спостерігає, як птахи збираються до відльоту в долині, що поряд з його садибою. По- рахував, перший раз у 1975 році там було 147 лелек, у 80-х роках – 130, у 90-х – 43. Каже, що цікаво дивитися, як вони тренуються перед перельотом. Зазвичай, відлітають 19-22 серпня. Куди летять його пернаті друзі? П’ять років поспіль він кільцював молодь – з латуні робив кільця, гравіював, нано- сив написи «Україна, Сміла». Знає, що летять у наші краї лелеки навіть з Барселони, бо якось його товариш бачив у Чапаєвці лелеку з кільцем із таким написом. База у них, каже Степан Мефодійович, – Південний Судан. Летять туди 52 дні. Степан Мефодійович вступив у Товариство охорони птахів України. Звідти присилали йому журнали, він, у свою чергу, описував природу. На це гніздо, що в його дворі, вислали паспорт, тож воно охороняється державою. На підтвердження слів показує документи, листи, подяки. Лелекам Степан Василишин навіть вірш присвятив. Там звертається до них: «Де ви, друзі мої сердешні…»

Юлія ХАРЧЕНКО