29 січня – 69-а річниця визволення Сміли від німецько-фашистських загарбників

“Коли хтось нарікає, що зараз погано живеться, завжди згадую людей, які пройшли війну. Як жилося їм – у холод, голод, під кулями та постійним прицілом смерті? Запитати про це вже майже немає у кого. А дуже потрібно, щоб оцінити справжню ціну людського життя і ставлення до всього, що оточує.”

До покоління справжніх солдатів війни належить визволитель Сміли, Почесний громадянин нашого міста Василь Іванович Москалець, який, в прямому розумінні слова, пройшов війну. Василю Івановичу нині 93 роки. Із двохсот чоловік офіцерського складу полку, в якому служив, живий сьогодні тільки він. Війна не зробила цю людину злою, агресивною, жорстокою. Василь Іванович дуже добрий, чуйний, щирий у ставленні до всіх. Здається, він взагалі не вміє сердитися. Все з посмішкою і оптимізмом. Можливо, за цю доброту Бог йому дає довгий вік, гарну пам’ять і сили, щоб подбати самому про себе.

…У будиночку колишнього фронтовика дуже тепло, затишно і спокійно. Вірний друг Шарик завжди на посту: «Від мене ні на крок. Тільки одійду, вже шукає. Приблудився та й залишився. Я його підгодовував ліверкою. Раз, другий. А потім бачу, прийшов до хвіртки. Я йому: «Заходь». А воно таке радісне! Лащиться. Хвостом крутить!».

На столику розгорнута книга, окуляри.

– Що читаєте?

– Бирюкова «Трудная наука побеждать». Її написав мій колишній командир корпусу. Він описує якраз усі бої, де ми були, все те, що я пройшов, і всіх хлопців згадує. Два рази читав, але знову оновлюю в пам’яті.

Василь Іванович Москалець з боями пройшов всю Лівобережну Україну, Молдавію, Білорусію, Югославію, Угорщину, Австрію. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, воював на Курській дузі, всі його бойові дороги важко перелічити. Де він тільки не був!

– Ви ж пішли на війну зовсім молодим… – у продовження речення чекаю схвального «Так». Натомість у відповідь чую:

– Та що ви! Мені було вже багато. Двадцять один рік був (за нинішніми мірками, погодьтеся, таки молодий – авт.). Війну зустрів у Перемишлі, там служив. 22 червня о шостій ранку наша дивізія вже вступила в бій. У нас тоді в армії був патріотичний настрій, впевненість, що непереможні.

– Але все одно страшно?

– А ви як думаєте?! Знаєте, думка була одна – день прожив і добре. Адже увесь день стріляють, вночі затихає з обох сторін. Години дві, три, чотири вдається заснути, а, бувало, вночі перекидають на іншу ділянку фронту, тоді не до сну взагалі. Йдеш пішки, а в 41-му році мороз сорок градусів. Уявляєте, сорок градусів морозу! Щоправда, одягнені були добре, але те не дуже рятувало. Німці – в селі, а ми – на полі.

– Ночували на полі? На снігу?

 – А де ж? Добре, як вдасться вирити ровик, а земля до півтора метра замерзає: і киркою, і ломом б’єш, вибиваєш. У ровику в цьому запалимо вогонь, дим виходить, один до одного прихилимося та й гріємося, спимо. Ні вмивалися, ні голилися, усяк бувало.

Якщо поранили – добре, що не вбили. Кульове поранення – це ще нічого, а як осколочне – гірше, снаряд від землі відривається і несе з собою у живу рану землю, шматочки одягу, бруд. Добре, як ранить у руку, груди чи плече, то залишишся живим, а як у живіт – шансів вижити мало, бо заноситься інфекція і не уникнути зараження крові. Якщо поранений ходячий, може сам дійти в медсанбат. Тяжко поранених санітари підбирали на полі, якщо могли. А якщо ні, чекали ночі, бувало, стікали кров’ю, замерзали. Страшно і жаль було дивитися, як гинули товариші: годину-півтори тому їли з одного котелка, а тут вже й немає людини.

У 1941-му – на початку 42-го був складний період на фронтах. Ми весь час відступали, боєприпасів не вистачало, пального теж, озброєння дуже погане. Наші літаки «ішаками» називали, бо швидкість 400 км на годину, а у німецьких – 700. Наші танки Т-26 куля пробивала. Оце так було. А починаючи з кінця 1942 року прийшла краща зброя, з’явилися «катюші», автомати, карабіни, а то тільки гвинтівки були. Покращився моральний настрій, підвищився патріотизм. Коли дійшов до Москви, зробили контрнаступ. У нас піднявся настрій, що ми можемо не тільки відступати, а й наступати.  Після Москви перекинули нас під Стару Русу коло Ленінграда, там місяць були, а потім у 43-му – на Курську дугу.

– Читали, співали в окопах, як у фільмах показують?

– Рибонько, то все артисти грають. Хто там читав, не до співів, як голодний. Нам видавали чотири з половиною сухарі і чотири грудочки цукру на день. За раз з’їси – та й усе. А кіно бачив раз за всю війну, в Бесарабії. Хіба що траплялася «Армейская газета».

Юлія Харченко

фото з особистого архіву В.І. Москальця

[nggallery id=21]