Наближається знаменна для нашого міста дата – 69-а річниця визволення від німецько-фашистських загарбників. Ми поцікавилися у смілян: як пов’язана доля їхніх родин з Великою Вітчизняною та подіями, які відбувалися у січневі дні 1944-го.

Анатолій Пантелійович, підполковник у відставці:

– Мій батько, сам донський козак, воював з німцями, під Харковом потрапив у полон. До Німеччини везли військовополонених залізницею, через Смілу. Група солдат, серед яких був і батько, вирішила тікати на ходу потяга. Діждалися, поки німець-вартовий піде до тамбура покурити, вдарили його по голові, щоб знепритомнів. Видерли дошку в підлозі вагона, стрибали прямо на рейки під потяг, міцно притуляючись до землі. Втекли вони біля Володимирівки. Поряд з залізницею був ліс, де втікачі і сховалися. Деякий час вони жили і працювали в лісництві. Тоді батько й познайомився з моєю матір’ю. Однак втікачів хтось виказав. І батько потрапив до концтабору у Смілі. Там і розстріляли б, якби не моя мати – вона зуміла його викупити, навіть документ дістала. Коли Смілу визволили наші війська, батько знову пішов на фронт, бив ворога, одержав військові нагороди – орден Вітчизняної війни, медалі. По війні повернувся до Сміли.

Вероніка, одинадцятикласниця:

– Мої бабуся Олена і дідусь Володимир, можна сказати, корінні жителі Смілянщини. Бабуся довгий час жила у Великій Яблунівці, а дідусь народився у Гречківці. Дідусь пішов на фронт у 1943-му, дійшов до Берліна. У нього було багато нагород, зокрема орден Червоної Зірки. Бабусі було дванадцять, коли почалася війна, пережила німецьку окупацію, після визволення разом з іншими, працювала у колгоспі – вирощувала овочі та готувала провіант для солдатів на фронт. Познайомилися вони невдовзі після війни. Разом відновлювали зруйновану дідусеву хату. Там, у Гречківці, і залишилися жити. Дідусь помер, коли я ще була маленькою, та й досі пам’ятаю його. Бабуся часто розповідає про ті непрості часи, згадує дідуся, а його нагороди у нашій сім’ї зберігаються як пам’ять.

Опитування провела Таїсія СОБОЛЬ