Пам’яті моєї бабусі Мотрони Павлівни Ганич

Натруджені руки не могли спокійно лежати у пелені. Здавалося, що пальці, понівечені, покручені ревматизмом, живуть самі по собі – перебираючи один одного, сплітаючись і розплітаючись знову. Вони так звикли до роботи…

Такою запам’ятала я бабусю, такою її згадую і не знаю, як це може її не бути, бо не змогла провести її в останню путь. Думаю, може, це й добре, бо досі відчуваю, що вона поруч. Просто вийшла з хати, порається на подвір’ї чи на городі… Краще нехай згадується ось така – спокійна, усміхнена. (Я все гадала, кого мені нагадує ота невловима усмішка Джоконди? І тільки нещодавно зрозуміла – бабусю…)

Голодні довоєнні роки, у неї двійко дітей на руках, чоловік помер. Як вони вижили?

Мама згадувала, як сидить під шовковицею у їхньому дворі, бо розпухлі ноженята вже не тримають, а старша сестричка приносить поїсти… цвіт із акації… Вони й тепер, ні мама, ні хрещена Оксана, більш як через сім десятків років не люблять запаху квітучої акації…

Бабуся працювали в колгоспі, як тоді казали, «за палички», а як їй прогодувати малечу? І вона носила їм поїсти: то десяток колосків, то жменю кукурудзи, то буряка, то кілька картоплин. Ховаючи все те до пазухи – інакше голодна смерть.

А якби піймали?! Скільки-то люду попало в табори за кілька колосків, узятих з поля…

Не пройшло все те даремно. Виросла пухлина у застуджених грудях, забрала бабусю…

А ще пригадую, було дивно, коли мою бабусю називали мамою не лише її дві доньки та їхні зведені брати, а ще кілька десятків чужих чоловіків і жінок.

Розказували, що в голодні роки по селах люди мерли цілими сім’ями. Без рідних залишилися сотні дітей. Їх звозили в дитячі будинки, один з яких і організували в бабусиному селі В’язівку. Саме там вона й працювала тоді, а всі сироти для неї були однакові – всі свої, всі рідні. Ці діти й стали називати бабусю мамою.

Йшли роки, і час від часу в село приїздили вже дорослі оті дитбудинкові її діти, щоб побачити, подякувати, поділитися радістю і горем із своєю названою мамою.

…Вітер погойдує листочки горіха і вони хвилястими тінями падають на руки, обличчя. Ніби хмарки набігають і знову розходяться – а бабуся посміхаються своєю незмінною посмішкою далекої, невідомої їм Мони Лізи. Спокійні й виважені, як і все, що відбувається на нашій землі. Вічні, як природа, як сонце, як повітря, як весна, що обов’язково буде після зими. Як і те, що й ми, погостювавши, загубимося в космічному мороці і лише в пам`яті тих, хто захоче згадати, зблиснемо променем світла чи суму, дивлячись який із них залишимо по собі…

А в пам’яті моїй ваш світлий промінчик, бабусю, назавжди, скільки й житиму, зігріватиме любов’ю.

Людмила СКОРОХОД