І знову лютий… Місяць, який позначив життя кожного українця, незалежно від того, де той перебував, чорним днем 24-го.

Сміла не стала винятком. Ранкову тишу розірвали вибухи. Вороги вцілили і по нашому місту. У перші години війни… Сьогодні ми призвичаїлися жити у постійному стресі: тривогасирена-бомбосховище, особливо перші місяці… Це була зима-весна. А восени ми отримали другий «привіт» з росії. Ракета летіла над центром, а люди бігли по вулиці врізнобіч, падали, прикриваючи голови руками… Як у фільмі жахів. А дехто заціпеніло стояв біля вікон, це було як сон: вибухи, чорний гриб, уламки ракети…

Ми майже рік оплакуємо загиблих земляків. Їх уже десятки. До волонтерства стали тисячі: збирають на авто, тепловізори, везуть харчі… А інші інформують рашу, продають тушонку, постять «русскій мір»… На жаль, і такі є, і вони серед нас.

– Бахмут (Артемівськ), Соледар-Покровськ – це все моя батьківщина. Приїхала після школи із села, що поруч з Бахмутом. Яке ж це було прекрасне місто! А зараз там, мабуть, нічого не зосталося… – стискає натруджені руки Валентина Григорівна. – Я хотіла вчитися, поступити на математика, а там не було такого. Поїхала у Воронеж. Я тоді думала, як багато хто, це ж наша країна… Здаю екзамени, на російській мові, а закінчила українську школу. Один, другий, а на третьому професор бере мою залікову книжку, гортає: «А зачєм ви к нам прієхалі? У вас же єсть свої інстітути в Харьковє, Адессє». Це був 1953 рік. Питання було для мене дивним, але після екзамену я пішла в деканат і забрала документи.

Дівчина вивчилася, провчителювала у Смілі, і війна вдруге нівечить її життя. Її життя і життя українських Донеччини, Луганщини, Бахмута і Соледара, де минуло її дитинство, де живуть її родичі. У неї син, онуки, правнуки, вона вірить, що у них є майбутнє, без вибухів, завивання сирен, без сліз і горя…

…Іще одна доля, зламана війною… Хай буде пані Ірина. У старому потертому пальті, в’язаній шапці, жінка видається набагато старшою за свій вік.

– Сумщина постійно обстрілюється, а я ж смілянка, у мене мама тут жила, померла, а хату я здавала… Там газ, світло, вода, приїхала від війни, а квартиранти все повиносили, газу зараз нема, подала на субсидію, третій місяць як, а субсидії нема, ходжу попід берегом, посадкою збираю гілки, щоб протопить, не замерзнути… Дякую за одяг, і цей светр візьму, тепліше спать буде… Хто я? Не записуйте, не знімайте, ні… Я була поважною людиною, мене багато хто знає…

Лютий продовжується, життя триває: одружуються, народжують, учаться, співають і плачуть – без сліз, серцем. Ми тримаємося, ми , як і природа – скінчаться морози, розтане сніг, зазеленіє трава і відродитися українська земля, а Герої не вмирають, вони з нами, у наших серцях, вони своїм життям заплатили за майбутнє кожного із нас. Не забудемо, не пробачимо.

Людмила СКОРОХОД