Роман Цицюра, водій:

–   Яким чином я став причетний до поїздок на схід? Водій Вадима Володимировича Решетняка звернувся до мене, знаючи, що у мене є мікроавтобус. Скажу чесно, вперше їхати було боязко, хоча нас і супроводжували чотири десантники, один з них Євгеній Войцехівський, який, на жаль, пізніше загинув. Але хотілося хоч чимось допомогти армії і тут немала частка патріотизму. До речі, багато з тих, хто виступав на Євромайдані, відмовилися.

Ми заїхали у зону АТО, до Слов’янська, перевантажили все на БТРи, поспілкувалися з бійцями, вони були дуже вдячні за допомогу.

Із Вадимом Володимировичем ми вже двічі побували у луганських прикордонників, практично за 100 м від кордону з Росією. Тому мене обурило те, як трактували хід подій після публікації в газеті.

Вадим  Володимирович не «перехопив» нас під Харковом, а саме така була домовленість з самого початку: до Харкова їдемо самі, бо дорога безпечна, а там він приєднується до нас. Саме про це напередодні відбулася наша розмова в кафе «Таверна» у Смілі. Вадим Володимирович запитав, чи усвідомлюю я, що їдемо в небезпечне місце, там стріляють і чи я не боюся. Я запевнив, що ні. Вадим Володимирович пообіцяв, якщо щось трапиться з «бусом», то компенсує – купить новий. Тож мене обурило, що мої слова перекрутили, використавши мою відповідь як наклеп на міського голову.

До речі, під час поїздки були й приємні моменти. Наприклад, випадково в окопах зустрів свого кума зі Сміли.

Я готовий і надалі їздити з міським головою на передову, доставляти допомогу нашим бійцям. І впевнений: якщо буде потрібно, якщо, скажімо, потрапимо в бойові дії, то зможемо із зброєю в руках захищати Батьківщину.