Ветеран Великої Вітчизняної війни, Почесний громадянин Сміли, кавалер двох орденів Червоної Зірки, орденів Вітчизняної війни І ступеня та «За мужність» і просто чудова, завжди усміхнена та сповнена позитиву людина – це Володимир Георгійович Годкевич, один із когорти довгожителів Сміли. 9 квітня йому виповнюється 90!

Завжди бути попереду

Цим гаслом Володимир Годкевич керувався зажди – в юності, на війні, на роботі. Народився він у Києві, та невдовзі батьки з малим сином переїхали до Черкас. Там пройшли шкільні роки, встиг закінчити 9 класів, як пролунала звістка, що почалася війна. Її початок Володимир зустрів на лікарняному ліжку, захворів на вітрянку. Та коли почув по радіо, як Молотов сказав, що почалася війна, то вся хвороба пройшла! Треба було захищати Батьківщину, а не валятися в ліжку. Пішов разом з друзями до військкомату, але в армію не взяли за віком. На початку липня 1941-го молодь евакуювали на правий берег Дніпра, подалі від бойових дій. Разом із однолітками хлопець пішки йшов до Донецька. Там Володимир виконував різні роботи у колгоспі. Далі потрапив до Харкова, а потім – до Сталінграда. Та думка про те, що рідну землю треба захищати на передовій, не давала спокою молодій душі.

У перших рядах добровольців

У жовтні 1942 року, почувши гасло «Комсомольці області, на захист Сталінграда!», одразу прийшов до військкомату і все ж добився, щоб його, 17-річного, взяли до лав захисників. Попросився зарахувати його розвідником до 38-ї окремої розвідувальної роти 36-ї гвардійської стрілецької дивізії. Добре пам’ятає, як на одне з завдань командир вишикував хлопців у ряд і запитав, чи є добровольці піти в розвідку.

– Я зробив крок уперед. Чую, мене за рукав смикає мій товариш Вася і пошепки питає, куди ж це я зібрався, – згадує Володимир Георгійович. – Але товариш підтримав і також пішов добровольцем.

Війна розлучила вірних друзів, та про нього Володимир Георгійович і досі щиро та тепло згадує у віршах:

Селом на фронт нас с Васей  провожали –

Ведь добровольцы, прямо в Сталинград.

Нам повезло – вернулись мы живими,

Но раны до сих пор еще болят.

І добровольцем завжди йшов на всі завдання, які б вони небезпечні не були.

Після звільнення Харкова 36-та гвардійська стрілецька дивізія форсувала Дніпро, а далі впевнено просувалася на захід, звільняючи Україну. Далі Володимир Годкевич став учасником Ясько-Кишинівської операції, брав участь у військових операціях з визволення Угорщини, Болгарії, Румунії, Чехословаччини. День Перемоги старший сержант зустрів в австрійських Альпах поблизу м.Грац і ще тиждень воював там з німцями, які не визнавали капітуляції рейху.

Повернувся на Батьківщину у 1950 р., відслуживши після перемоги ще 5 років у Південній групі військ. Свій фронтовий шлях від Сталінграда до Альп, а це понад 2000 кілометрів, показує на атласному полотні. Його ветерану подарувала бойова подруга. Коли запитують, чи посилали його на війні, як кажуть, на вірну смерть, гордо відповідає, що ні, він сам туди йшов і завжди повертався живим.

Єдиний запис у трудовій

По війні, у цивільному житті Володимир повернувся до думки, що освіту все ж треба отримати. Тож закінчив шкільну освіту та вступив до Київського політехнічного інституту і став фахівцем з ливарної справи.

А після закінчення інституту доля привела молодого фахівця в Смілу на електромеханічний завод. Тут і пропрацював усе трудове життя, і досі зберігає трудову книжку, де значиться лише одне місце роботи – Смілянський електромеханічний завод. За кілька десятиліть праці пройшов шлях від інженера до начальника ковальсько-ливарного цеху. 20 років очолював цей виробничий підрозділ і завжди працював так, щоб його трудовий колектив був кращим, тож, мабуть, закономірно, що ковальсько-ливарний цех єдиний на підприємстві мав два червоні прапори на довічне зберігання, а це було досить вагомо та почесно. Тривалий час Володимир Георгійович очолював заводську ветеранську організацію і завжди працював так, щоб людям було добре.

Кохання – секрет довголіття

Доля досить цікава та непередбачувана пані. Вона обдарувала Володимира Георгійовича щирим коханням до двох жінок, двох дружин. З першою, Валентиною, молодий сержант познайомився ще в 1946 році. Тоді він уперше за час служби в Румунії приїхав у відпустку до родичів у Київ. Там на тій же вулиці, де жили його родичі, винаймала квартиру шкільна подруга, а з нею дівчина Валя. Ця зустріч переросла в кохання. Чотири роки листувалися, а після демобілізації одружилися і прожили у злагоді й любові 44 роки.

Ще 16 років оточувала ласкою і турботою друга дружина, Ніна Миколаївна. До речі, секретом довголіття Володимир Годкевич вважає саме любов до життя та щире кохання.

Яскравий приклад активного життя

Захопленням Володимира Годкевича завжди був спорт. З гордістю розповідає, що займався найкрасивішим видом – стрибками у воду. У молодості, коли жив у Черкасах, часто бігав на річку, з дошки стрибав. Коли вступив до інституту в Києві, записався в секцію стрибків, отримав третій розряд. Приїхавши до Сміли, продовжував це заняття. На заводі зварили 3-метрову вишку з трампліном для стрибків і поставили на Тясмині біля гуртожитку в Куту, і там займалися з товаришем. Навіть набрали групу охочих навчатися, але, на жаль, санстанція заборонила, мовляв, дно занадто глибоке. Так і «заглох» у Смілі цей вид спорту.

Активний відпочинок і туризм завжди займали важливе місце в житті Володимира Годкевича. Об’їздили з дружиною всю Прибалтику, Кавказ, були у Польщі, Німеччині, Фінляндії, плавали теплоходом по Волзі.

А його надбанню колекціонера можуть позаздрити затяті філателісти: більше 10000 марок із 130 країн світу, навіть з островів і колоній. Альбоми з марками ветеран по праву називає своїм багатством, адже кожна марка таїть у собі історію, має свою біографію, вони надихають на пізнання, розширюють кругозір.

У Смілі Володимир Годкевич прожив вже майже 60 років, тож щиро вважає себе смілянином. У 2005 році, з нагоди 60-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, рішенням сесії Смілянської міської ради Володимиру Годкевичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста», у 2012 – нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. У свої 90 не полишає активної громадської діяльності. Ветерана радо зустрічають у школах, трудових колективах, ветеранських організаціях, на заходах загальноміського рівня, де він охоче ділиться ­спогадами з сучасним поколінням.

Таїсія СОБОЛЬ