«Гога, ви вчинили, як справжній чоловік… – Та перестань, я вчинив, як нормальний чоловік. Захищати й приймати рішення – це обов’язок чоловіка, це нормально…» Ця цитата з культового радянського фільму «Москва сльозам не вірить» якраз про героя нашої публікації. Захищати себе, свою сім’ю і навіть цілу країну, а ще приймати рішення, від яких залежить життя інших, – ось що постійно доводиться робити Дмитрові.
Розповідає власний кореспондент «Нової Доби».

З перших днів війни на Сході черкащанин, уродженець Сміли, опинився у самому епіцентрі подій. Та попри постійну напругу, ризик і відповідальність, у цій надскландній і такій чоловічій роботі він не вбачає нічого унікального й надзвичайного.

«Пасивність і привела до того, що нині маємо в країні»
У прикордонну службу Дмитро (прізвище не вказуємо за проханням героя публікації – Авт.) потрапив випадково.
– Не було ні великого бажання, ні усвідомленого вибору. Просто так склалося, – розповідає чоловік. – Пішов навчатися до Національної академії Державної прикордонної служби, що в Хмельницькому. Привабила їхня сильна лінгвістична школа – дуже хотілося бути перекладачем. А за одно пройшов і військову підготовку.

За направленням в 2006 році Дмитро потрапив до Іловайська Донецької області. Через два роки почав займатися оперативно-розшуковою роботою: виявляв контрабанду, випадки торгівлі людьми, підробку документів.
– Звісно, робота не з простих, але по-своєму вона подобалася. Відчував, що це моє, – розповідає чоловік. – Поруч були дружина й син. Рік минав за роком і здавалося, що все так і має бути.
Та на зміну відносно спокійному життю прийшла війна.

– Я був там з першого дня, бачив як і з чого усе починалося, – говорить Дмитро. – Спершу це була зграя погано озброєних чоловіків, бунтівні настрої яких можна було б швидко придушити.
Та, на жаль, командування не дозволило зупинити все це у зародку.
– Нам увесь час розповідали, що не можна допускати конфліктів, потрібно зайняти позицію нейтралітету, – відказує чоловік. – Ось ця пасивність і привела до того, що нині маємо в країні.

«Бувало, що й по чотири доби не роззувалися. Шкіра сходила разом із взуттям»
Коли про мирне життя в Іловайську забули, а вулицями почали ходити вже добре озброєні ДНРівські патрулі, Дмитро відправив дружину й сина до батьків на Черкащину.
– Безпека близьких – на першому місці. Адже траплялися випадки, коли сім’ї військових брали в заручники, а повертали в обмін на зброю, – говорить Дмитро. – У подібній ситуації тверезо мислити й приймати зважені рішення – нереально. Тому вирішив, що так для всіх буде краще.

За довгі місяці в стані війни Дмитрові довелося побачити й пережити всяке. Він добре знає як це, коли не вистачає техніки й озброєння, коли доводиться спати просто неба, коли немає навіть одягу й взуття.

– Форму доводиться діставати самотужки, бо те, що дає держава – нікуди не годиться. Щоб купити куртку й штани на осінь, треба близько двох із половиною тисяч гривень, – говорить чоловік. – Неякісне й українське взуття. Бувало, що по чотири доби не роззувалися. А потім шкіра сходила разом із берцями, ноги в тріщинах, ранках. Натомість навіть бу американські черевики зручні й дають тілу дихати, в такому взутті можна все пережити.

Крім одягу катастрофічно не вистачає техніки.
– При чому всякої: БТР, легкових автівок, щоб перевозити людей. Адже все це під час бою знищується в першу чергу. Людина може сховатися в окоп, а машину за собою не потягнеш.

«І все було б нічого, якби від цього не залежали життя інших людей»
Та навіть і це все – не найбільша проблема війни на Сході.
– Найважча ситуація зі зв’язком. У нас його нормального просто немає, – каже прикордонник. – Коли пропадає ця остання ниточка, лишаєшся сам на сам.

Усі рішення маєш приймати самотужки, а діяти доводиться на осліп. І все було б нічого, якби від цього не залежали життя інших людей.
– Жахливо, коли докладаєш про ситуацію, а командування не реагує. Бувають випадки, коли інформація актуальна годину-півтори, бо далі момент втрачено. Але наказ надходить через день-два, – говорить Дмитро. – Коли в Іловайськ зайшла важка техніка, ми повідомили одразу. Та нам не повірили, дві доби не було жодної реакції, певне, думали, що ворог розвернеться і сам піде…

Місцеві жителі до війни ставляться по-різному. Більшість за ДНР.
– Це прикордонні райони, у багатьох родичі живуть в Росії. Їх з якогось боку можна зрозуміти… До всього дається взнаки і зомбування по телевізору, – додає чоловік. – Те, що вони дивилися останніх півроку, дуже промиває мозок. Люди вірять у якісь нереальні, позбавлені логіки речі.

«Коли трапляється подібне, розумієш, що в цій війні ми надовго»
Разом з тим і серед донеччан є ті, хто хоче жити в Україні і готовий за це боротися.
– Допомагав нам один дільничний. Приходив на заставу ледь чи не щодня, розповідав, що робиться в місті, ділився корисною інформацією. Та що там, просто вболівав за свої країну…, – розказує Дмитро. – Коли заставу розстріляли й ми почали відступати, пішов з нами. Лишив дім, господарство, казав, що тут йому вже немає чого робити.

Потрапивши до відносно безпечного Маріуполя, дільничний подзвонив керівництву, пояснив ситуацію.
– Але на нього ніяк не відреагували: не звільнили, не направили на службу в інше місце. Лишили самого по собі. Прибився до нас, бо більше ніде подітися, – говорить чоловік. – Що тут скажеш… Коли трапляється подібне, розумієш, що в цій війні ми надовго.

Важко, складно, з ризиком для життя, нереальною відповідальністю, але…
– Мені неймовірно пощастило, бо в нас така компанія чудова зібралася. Є з ким працювати, на кого покластися, хто підстрахує і допоможе, – додає Дмитро. – Без цього вже й жити було б нудно…

Джерело: novadoba.com.ua