4 листопада минуло 10 років, як пішов у вічність наш незабутній Яків Прохорович Кривошея. Людина, фронтовик, знаний у Смілі та за її межами краєзнавець-дослідник, мудрий наставник. Мені пощастило пліч-о-пліч працювати з ним у Смілянському краєзнавчому музеї протягом 12-ти років спочатку на посаді молодшого, а згодом старшого наукового співробітника.

За фахом економіст, за покликанням умілий організатор, він разом з міським головою О.Б. Котькалом та завідувачем міського відділу культури В.В. Ярошенком стояв біля  витоків державного краєзнавчого музею. Душа будь-якого колективу, Яків Прохорович завжди випромінював сонячну енергію та неповторний іскристий народний гумор.

Лише добродій Кривошея у 65 років (!) дав згоду очолити Смілянський народний краєзнавчий музей, а в 77 (за його директорства) у муніципальному музеї здійснено капітальний ремонт та проведено докорінну реекспозицію залів. Зрештою, мій директор – учасник бойових дій, ветеран найкривавішої в історії людства війни. Над спогадами про свій бойовий шлях він працював з 1994 до 1999 року.

Нижче подаю уривки зі спогадів. Висловлюю глибоку вдячність синові, Миколі Яковичу Кривошеї, за збережену пам’ять про рідного батька.

Наддніпрянщина

Село Самгородок – мала батьківщина Якова Кривошеї. Хоча предок його носив білоруське духовне прізвище – Богдалевич. Але все змінив місцевий священник: у ХІХ столітті. Чимось йому не догодив поважний рекрут, отож він і вирішив змінити йому прізвище.

Кінець 1943 року. З-за Дніпра долітає гуркіт артилерійської канонади, що зрештою «наближає» час визволення села. Усім єством юнак Яків Кривошея рветься на фронт. Проте дійти до лінії фронту не так просто. В тилу ворога, всюди по селах, сновигають гітлерівські посіпаки та їхні прислужники. Дивись, так і наткнешся на ворожий патруль або не доведи Господи потрапити на засідку. Ніде правди діти: доводилося критися, просуваючись на Схід під покровом ночі.

Записав Володимир Нікіфоров, краєзнавець

Детальніше читайте в газеті “СМІЛА” від 20 листопада