Текст підготований ПП “Редакція Смілянської регіональної газети “Сміла” в рамках конкурсу платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

На війні з російськими окупантами, захищаючи рідну землю, загинув наш земляк, колишній сільський голова Самгородка – Степан Педченко, який свого часу пройшов пекло Афганістану.

* * * * *

Струнка кароока молода жінка. Очі повні сліз. Наталка нещодавно поховала батька, який пройшов Афганістанську війну 2014-го, а загинув у 2022-му. Не знаю таких слів, що будуть рівноцінні такій втраті, не знаходжу. Беру теку зі світлинами, грамотами, нагородами, гортаю…

Степан Дмитрович Педченко добре відомий на Смілянщині. Виріс у селі Самгородок, тричі обирався сільським головою, активно долучався до патріотичного виховання молоді, до козацького руху Смілянщини. А ще писав вірші, навіть склав збірку поезій, шкода, що не вийшла у широкий світ.

Про ті важкі часи, бої,

Шляхи війни, ви так далеко,

Тож не вкрадайтеся у сни,

Нехай любов несуть лелеки

Щороку, кожної весни.

«Шляхи війни»

Ці рядки написані після Афганістану, війна  переслідувала Степана Педченка, але тоді він не знав, що знову доведеться взятися до зброї.

«Степан за своє, не дуже довге, але надзвичайно яскраве, життя пройшов важкі випробування, декількома війнами, серед яких: афганська війна, АТО та новітня війна українців проти заклятого споконвічного північного ворога. Степан сміливо брав на себе велику відповідальність, оберігаючи та рятуючи своїх побратимів, і не вважав це подвигом. Він був переконаний у тому, що так має поводитися кожен. Потрібно тримати стрій, єднатися! «Хто, якщо не я?» – казав наш побратим. Ми захоплювалися його прекрасними віршами про мужність і сміливість українців, любов до Батьківщини, випробування війною» – так написали про Степана Педченка побратими зі Смілянської організації  Української спілки ветеранів Афганістану.

Тримаю в руках записничок Степана Дмитровича, з яким він не розлучався на війні. Тут нотував необхідне, тут складалися рядки про побачене, виливалися у щемливе слово, як у останньому вірші, що так і пішов в майбуття недописаним, розстріляним словом…

Про війну не передати словами…

«Говорити про війну можна довго, але  все те, що на ній бачили власні очі , відчуло серце і душа, не передати словами.

Війну можна лише відчути самому, своїм тілом, і побачити власними очима. Щоб хто не говорив, якщо сам цього не пережив –  то лише порожні слова. Часто задають прості запитання, а чи страшно було? На ці питання ніхто не зможе дати відповідь. Відчуття страху породжують паніку. Людина втрачає самоконтроль і робить непоправні помилки, які, зазвичай, коштують їй власного життя.

Лише самоконтроль над собою, залишатися врівноваженим допомагає вижити.

Спогади – це невід’ємна частина життя прожитого людиною, які повертають її в минуле і  цим самим створюючи історію свого життя…»

Степан Педченко 
(Із записника )

ТУГА ЗА ПОБРАТИМОМ

Анатолій Шулежко, директор Тернівської школи:

– Важко згадувати про друга, який трагічно загинув, боронячи рідну землю. Не хочеться вірити, але його вже немає. Залишилася тільки пам’ять, залишилися тільки спогади…

Із Степаном Дмитровичем Педченком ми познайомилися в кінці 90-х років. Я тоді працював учителем фізичної культури в Санжариській школі, де проводили волейбольний турнір пам’яті  Сергія Бойка, мешканця  села, який загинув в Афганістані.

Ми проводили невеликий мітинг, їхали на кладовище, щоб покласти квіти на могилу Сергія. Афганці зазвичай скупі на довгі промови. От тоді мені і запам’ятався Степан своєю рішучістю, вмінням коротко і влучно тримати слово. Ось тоді я почув вперше його вірші про Афган.

Наші шляхи почали перетинатися частіше. Я був депутатом багатьох скликань Смілянської районної ради, він – сільським головою села Самгородка. На сесіях був активний, часто виступав, давав дуже ділові пропозиції, критикував. А в кулуарах ми могли просто поговорити «по душах».

Та справжня дружба в нас зав’язалася після того, як він став членом козацької Тернівської сотні імені Івана Сірка.

КОЗАК  ТЕРНІВСЬКОЇ СОТНІ

У 2011 році на базі Тернівської школи було створено козацьку сотню імені Івана Сірка, яка ввійшла в громадську організацію «Смілянський курінь» Черкаського крайового товариства Українського козацтва. Першими його членами стали брати Шулежки, Іван Тараненко, Анатолій Остапенко, який і запропонував прийняти до козацтва  двох нерозлийвода друзів із Самгородка: Сергія Остапенка та Степана Педченка. З того часу ми із Степаном стали побратимами і більше десяти років пліч-о-пліч йшли разом. Хтось скептично відносився до нашої ідеї, говорили нібито ми граємось в дорослі ігри, але побачивши реальну роботу організації і тих, хто входив до неї, відразу змінювали думку.

Основну скрипку, звичайно, ж грав Педченко.

В сотні він ввійшов до складу козацької старшини, виконував найпочеснішу місію: хорунжий сотні ім. І. Сірка. На усіх заходах і зібраннях не випускав з рук козацький прапор організації. Бачили б ви, як він гордо і урочисто із солдатською виправкою  ніс  його у строю. Він був завжди ініціатором нових ідей, не цурався жодної роботи, не пропускав зібрань і заходів. Будувалася церква в Смілі – він там на суботнику, створювався музей козацтва – знову допомагав, організовувались поїздки на о. Хортиця, Степан з нами, відзначалися річниці Холодноярської  Республіки, він їхав в Холодний Яр. Але найбільше запам’яталася мені його робота з національно-патріотичного виховання підростаючого  покоління.

В роки АТО ми активно включилися у волонтерство. Згадую нашу поїздку   у міста Слов’янськ і Краматорськ. 4 липня 2015 року делегація  козацької громадської організації Тернівська сотня імені Івана Сірка у складі представників ЧКТ УК відбула на Схід України, щоб взяти участь у заходах з нагоди визволення міст Слов’янська і Краматорська від сепаратистів. Саме рік тому 5 липня ці міста здійснили свій вибір і сказали «Так» неподільності України.

В Краматорську на пересувній польовій кухні Степан разом із Сергієм Остапенком готували справжній козацький куліш, пригощали усіх перехожих смілянським салом із часником, пиріжками  та напоєм, який ми жартівливо назвали «Тернівська гвинтокрила». Всі були в захваті, а Степан, як справжній агітатор знаходив потрібні слова у розмовах з місцевими мешканцями на одну тему: мир і об’єднання країни. Більше шестисот краматорців скуштували «Степанів куліш».

А в Слов’янську Педченко читав свої вірші з великої сцени для українських воїнів. Гурт «Терен» виступав з концертами перед місцевими жителями.

Він  не міг бути осторонь тих подій, що розпочалися після Майдану, тому пішов служити в ЗСУ в одну із військових частин м. Черкаси, пройшов кілька ротацій на Сході України, але якщо була вільна хвилина віддавав себе козацтву та патріотичному вихованню дітей.

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІКА

Степан Дмитрович працював у різних сферах, але я завжди помічав у ньому педагогічні здібності. Він любив дітей, а ті в свою чергу тягнулися до нього. Особливо це було помітно під час проведення підсумкових таборувань військово-патріотичної гри «Сокіл»(«Джура»), в якій Тернівська школа почала брати участь ще з 2010 року. До речі, щорічно ставала чемпіоном Смілянського району, десять разів перемагала в області і стільки ж разів була учасником Всеукраїнських етапів. До проведення цієї гри завжди долучалися старші козаки. Степан Дмитрович завжди судив етап «Впоряд»(стройова підготовка), а також навчав техніці стрільби з пневматичної зброї. А на вечірній «Ватрі» він читав їм свої вірші, співав українських пісень, хоча похвалитися своїм голосом  не міг. Однією з найулюбленіших   була пісня про Залізняка на вірші Тараса Шевченка:

«… Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу…

Степ і море; скрізь битий шлях,

Скрізь золото,  слава»

Мабуть, і позивний він вибрав схожий до свого імені та пісні – «Степ».

Закарбувалося в пам’яті його переживання і вболівання за командою джур, коли ті поверталися із Всеукраїнських змагань. Козаки завжди зустрічали своїх молодших побратимів, коли б ті не приїздили. Степан вітав переможців щиро і якось по-дитячому, тиснув руки і пишався тим, що доклав і він частинку своїх вмінь і навичок до їхніх успіхів.

Дуже часто ми запрошували його на зустрічі зі старшокласниками в ті дні. коли вшановували воїнів-афганців. Він був серйозний і похмурий. Видно було, як ці спогади йому  болять. До подробиць розповідав деталі служби, читав вірші, дарував  виготовлену власноруч збірку своїх творів «Мій вічний біль – Афганістан».

За вагомий внесок у розвиток українського козацтва, волонтерську діяльність, сумлінне виконання своїх обов’язків Педченко Степан Дмитрович був нагороджений козацькими відзнаками: медаллю Козацький Хрест І ступеня, орденами Івана Сірка І ступеня,  Михаїла Архистратига, медаллю «За патріотизм до України», а також йому присвоєно козацьке звання «Курінний УК».

ОСТАННЯ  ЗУСТРІЧ

Ця зустріч запам’ятається назавжди.  Наприкінці липня 2022 року Степану пощастило приїхати у відпустку. Відразу погукав до себе в гості. Я, брати Остапенки, Валентин Яровий, Анатолій Ткач, Іван Тараненко, Ярослав Заричанський, Юра Волинець, який, до речі, зустрів першим хлопців напередодні, на в’їзді в Кам’янку, приїхали в Самгородок  зранку. Обійнялися, були дуже раді зустрічі. Разом накрили стіл і просиділи так майже до вечора. Ми постійно запитували Степана, нас цікавило все: від того як вони харчуються і до сурових буднів на передовій. Він відповідав на те, що можна відповісти. Хтось із хлопців запитав, скільки разів він був у реальній загрозі його життю. На що Степан відповів: «7 чи 8 був за крок…Але ангел-охоронець був біля мене поруч!».

Я помітив, що друг дуже  змінився, став похмурим, навіть суворішим. Особливо зривався, коли щось говорили про рашистів. Під час розмови з його дружиною, вона також підтвердила мої спостереження: «Розмовляє зі мною, а я відчуваю що він там, з хлопцями, і думки його тільки про них і про війну». Одне його відволікало – це  онуки, один з яких не відходив від діда цілісінький  день.

Якесь відчуття і тривога постійно охоплювали мене. Тоді і після, я нікому не сказав про це. А в душі закрадалося неприємне: чи не покликав  нас Степан попрощатися? Я відганяв ці думки.

Залишившись наодинці, говорили про наше мирне майбутнє. Він сказав: «На наступний рік ми з тобою будемо святкувати ювілеї. Ти – перший. А мені не потрібно і накриття робити, воно вже готове» і показав на виноградну арку, під якою ми стояли. На це я відповів, що ми обов’язково поставимо столи прямо уздовж вулиці і будемо святкувати разом, але після  ПЕРЕМОГИ.

Поцікавився, можливо щось потрібно йому взяти з собою. На що той відповів, хіба що із штаньми – постійно в бруді, швидко зношуються, хоч пери не пери. Причому, він тоді зауважив: це не тільки йому потрібно. На другий же день я подався до Сміли і тут виявилося, що немає подібних зовсім або малі розміри. З великою проблемою  купив п’ять та передав йому.

А  за десять днів Степана не стало…

Його вже не повернути. Не хочеться в це вірити. Я кожного дня згадую про свого побратима. Залишається тільки пам’ятати і мститися ворогам».

І ЩЕМИТЬ В МОЇМ СЕРЦІ БОЛЕМ…

Із останніх віршів Степана Педченка, 2022 рік

Смертоносним залізом встелена

Українська родюча земля,

Перетворюється пустелею

Від гостинців, що шлють з Кремля.

І щемить в моїм серці болем,

Жили мирно не так давно,

Лежить погоріле, згорене

Золотисте вчора зерно,

А повітря пропахло хлібом,

Проте печеним не в печі,

А проклята ступає слідом

Із косою та й на плечі…

ТАК БОЛІСНО ВТРАЧАТИ НАЙРІДНІШИХ

Розповідає Наталія Педченко:

«Я пам’ятаю тата років з трьох, він був дуже хорошим і люблячим, проводив час зі мною і старшим братом. Ми зростали у любові і турботі, якою нас опікували тато і мама. Мені пощастило, що я мала такого тата. З ним мали  багато спільного, хоча зовні не дуже схожі, бо мама навіть називала мене «Стьопа в спідничці»,  так і є, мені передалися його риси характеру.

Взагалі про нього можна розповідати вічно, бо він був особливим і найкращим для нас. Дуже важко згадувати про нього в минулому часі, що він так і залишиться у наших спогадах і серцях сильним духом, справедливим, добрим і незалежним – справжнім чоловіком.

Було АТО, брат прийшов додому, але війна на Сході тривала, тато постійно говорив що піде на Схід, і у 2016 пішов у військкомат. Як же ми плакали і благали не йти, та для нього було більш важливо жити у вільній і незалежній країні, щоб його внукам не довелося воювати. Ми дуже переживали за нього, але того разу все обійшлося тато повернувся додому живим і здоровим. І коли 24 лютого росія напала на Україну, він зібрав рюкзак, попрощався і пішов зі словами: «Хто як не Я?».

Майже шість місяців ми всі були як у пеклі, тато і брат з перших днів на війні, в різних кутках країни. Мама постійно молилася, щоб тільки з ними все було добре, і так і було. Ми не знаємо всього, що він пережив і побачив, та коли я  в нього щось запитувала, він говорив, що такого як твориться зараз в роки війни в Афганістані не було.

Коли їх перевозили з півночі на південь, це було 7 квітня, ми поїхали на залізничний вокзал, щоб його побачити. Везли гостинці, які цілий ранок готували, а він віз нам собаку, яку вони там знайшли і врятували. Згадую, як поїзд наближався, а серце виривалося з грудей, і ще не встиг зупинитися як ми побачили тата у відкритих дверях з собакою якого тато назвав Рік.

Тато казав не плакати, витерти сльози, все буде добре, я повернуся живим і здоровим, і ми в це вірили, хоча тривога не залишала ні на хвилину. Ми спілкувалися може годину, так не хотілося, щоб він їхав…

Він говорив, що там з нього буде більше користі, ніж дома, мабуть він був правий, тому що там до нього прислухалися побратими, бо він мав великий досвід, вивіз з поля бою майже сотню поранених бійців, надавав їм першу медичну допомогу, щоб вони доїхали до швидкої для подальшої госпіталізації. Він зробив великий внесок у наближення України до перемоги, хоча і заплатив за це надзвичайну ціну – віддав найдорожче, своє життя.

Дуже тяжко прийняти і повірити у те, що його більше немає.

Минали дні, за ними місяці, і настав день коли тата відпустили додому, але він нас не попередив. Ми дуже зраділи, я навіть відпросилася з роботи і помчала на зустріч, боялися що не застанемо вдома, тому що ніхто не знав на скільки він приїхав, шкодую лише, що мало з ним часу провела.

Він приїхав дуже змучений і виснажений, про війну ми майже не розмовляли, я навіть не знала, що можна запитати а що ні.  Хотілося щоб він просто відпочив від тих подій, але це було неможливо бо думки його були там, з побратимами, а очі його були без блиску з тяжким глибоким поглядом, як неживі, важко забути цей погляд.

У нього було все тільки б жити, але ця проклята війна лишила його цієї можливості.

За півроку війни я спокійно себе почувала лише ці дні, коли він був дома, а весь час з першого дня війни не знаходила собі місця, відчуття тривоги завжди переповнювало. Та того злосчасного дня, коли тато загинув, він мені наснився зранку, Цей сон настільки був яскравим і приємним, що я навіть проспала на роботу, вимкнула будильник і так не хотіла прокидатися, так боялася його відпускати з обіймів. І хоча він був там де постійна небезпека, саме цього дня я зовсім нічого не відчула. Та вечір цього дня не забуду ніколи – мама зателефонувала і сказала,що тата більше немає. У це несила було повірити, що більше ніколи його не побачимо і не почуємо, він загинув як справжній воїн на полі бою з якого вивозив поранених.

І все життя моє розділилося на до і після, раніше я жила реальністю, а тепер спогадами про найдорожчого  і найкращого в світі тата, він назавжди залишиться в моєму серці. Після цієї трагедій, було дуже важко, хотілося виплакатися, виговоритися, але я розуміла що мої сльзи нікому не потрібні, і вирішила все що мені боліло перенести на папір, і стало трішки виходити, звісно не так як у тата, але і віршами це не назвати, це крик моєї душі.

Ти так багато ще не встиг

І планував як будеш далі жити

Але по іншому не міг

Пішов країну боронити

Ти говорив за нами перемога

Бо там де правда той і переможе

Ти говорив упевнено завжди

Та повернувсь додому на щиті.»

У ВИШНЕВИХ САДАХ ХАЙ ЦВІТЕ УКРАЇНА…

(Степан Педченко)

Кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам’ятають. Про Степана Дмитровича Педченка пам’ятають його побратими, рідні, друзі, він житиме у рядках, які написав, і які, віримо, скоро побачать світ у його книзі «А хто, як не я?», що готується до друку. І його слово стане його безсмертним пам’ятником, бо в кожен рядок Степан Педченко вкладав серце і душу.

Із майбутньої книги:

Ще в зовсім юні, молоді роки.

Час пролетів, неначе зорепад 

І стоптані стежки, вже топчуть внуки

А в двері стука, смутком листопад

І скроні сріблом, посипає грудень.

«Одне життя»

Розквітай Україно, могутня державо

У вишневих садах, й калинових гаях

В золотистих хлібах і квітучих заплавах

У Дніпровській воді і Карпатських лісах

«Україна»

Черкащина, лелечий рідний край,

Пташиним співом, шепче сонний гай,

Колоситься хлібами золотистих нив,

В світанках ніжних, зоряних степів.

«Моя земля»

Я не боюся, вмерти, ні,

Але за вільну Україну,

Бо гартував себе в війні

Безглуздій, у чужій країні,

Я не боюся смерті, ні,

Віддам життя за Україну,

Якщо судилося мені

Помру за неї, чи загину.

«Я НЕ БОЮСЯ»

Підготувала Людмила Скороход,
газета «СМІЛА», сайт «Сміла»