Високий, кремезний чоловік представився по-військовому, пред’явивши свої документи, а вже за мить, посміхнувшись, відрекомендувався: «Петрович». Відразу стало зрозуміло, що серйозний Василь Таванець веселої вдачі, під час розмови він раз у раз нагороджував нас своєю посмішкою на засмаглому на передовій обличчі. Розповідь про свою життєву історію розпочав із прохання подякувати волонтерам таким, як Олександр Гончар, з яким прийшов до редакції.

– Без волонтерів, їх підтримки і допомоги було б нам на передовій дуже важко, – каже наш гість. – Волонтери привозять усе, що просимо. Дуже велике спасибі Олександру Гончару, підприємцям Анатолію Тугаю, Віктору Ружину, Василю Здоровку, депутату районної ради Володимиру Грошеву, Черкаському благодійному фонду Червоному хресту. Ці люди не рахуються ні з власним часом, ні з зайнятістю, відразу відгукуються на усі прохання, – У будь-який час звертаємося, вони не відмовляють, – додає Олександр, – ремонтують техніку, дають кошти, допомагають усім чим можуть і, зокрема, коштами. На їх гроші придбали, наприклад, тактичні окуляри, рюкзаки, інші речі та амуніцію. Допомогу формуємо відповідно до списку, якого складають бійці. Власні кошти дає і Василь Петрович – до двадцяти тисяч гривень взяв зі своєї картки на капітальний ремонт автомобіля, тепер думає, як їх «гасити». Для Петровича це вже друга війна. Він служив в армії у 1987-89 роках, воював в Афганістані, тепер – з військовим підрозділом в Донецькій області. Каже, що «стоять» з побратимами у чистому полі, куди заїзд заборонений. До найближчого населеного пункту 8-10 км., вода привізна, їсти готують самі, ночують хто в бліндажах, хто в наметах, забезпечені погано. До волонтерів виїжджають назустріч, щоб убезпечити їх від диверсійних груп та інших загрозливих для життя ситуацій. Хоча, пояснює, що під час поїздок в зону АТО волонтери не застраховані ні від чого. Василь Таванець – пішов на службу у Збройні Сили України добровільно, його офіційно мобілізували з посади начальника юридичного відділу райдержадміністрації. Юрист за фахом і державний службовець пройшов «учебку», в зоні АТО з початку лютого.
На грудях у чоловіків жовто-блакитні обереги. Боєць та волонтер вірять у їх силу, кажуть, що часом хлопці не так хліб розбирають, як ці дитячі подарунки. Листи, малюнки носять у документах. Василь на підтвердження сили оберегів, показує подарований сусідкою нагрудний хрестик, привезений з Єрусалима. – Хочу ще щось показати, – виймає з кишені аркуш, розгортає. – Це вірші. Просимо зачитати. Починає: Когда закончится война И вновь наступит тишина, Давайте встретимся, ребята, И выпьем по сто грамм до дна. Когда наступит тишина. Давайте выпьем за ребят, Что не пришли домой назад. Их души в небе журавлями Над терриконами кружат. Давайте выпьем за ребят… На півслові обриває рядок, ледь стримує біль і по-чоловічому не дає волі сльозам: – Цей вірш нам жіночка написала, Олена Мокроусова. Їй 71 рік.
Зараз Василь Таванець на тиждень приїхав додому. Тут у нього дружина і маленький син. Петрович говорить, що не хоче, щоб сюди прийшли чужі. – Там у нас настрій хороший, бойовий. Тримаємося! Юлія ХАРЧЕНКО