Смілянська легенда

На місці злиття річок Тясмин та Сріблянка з правої сторони по течії знаходиться острів з народною назвою «Острів любові». Хочу переповісти почуте від своїх батьків про велике кохання.

Відбувалася подія у кінці сімнадцятого століття. Як відомо, князь Григорій Потьомкін придбав наше місто у Ф.К. Любомирського, польського магната, у 1786 році. Після його смерті у 1791 році усі землі, що належали князю, були розподілені між його спадкоємцями на вісім частин. На одній із цих частин проживав його родич. Історія не зберегла його імені, а в миру його називали Паничем.

Вона – дочка запорізького козака, називали її Козачкою. Це була струнка україночка з блакитними очима. Він – чорнявий красень, захоплювався риболовлею. Вона – вишиванням.

Одного разу йшов він з вудкою понад Тясмином до прикормленого місця; а вона прала білизну біля великого каменя.

Не відразу звернув Панич увагу на її чорні брови, біле личко та гнучкий стан. Але поступово якась невідома йому сила підштовхувала його до того місця на березі Тясмину, де інколи з’являлася Козачка. Вона також поглядала на молодого Панича, але була зовсім до нього байдужа. У свої сімнадцять років була настільки привабли­вою, що від парубків не було відбою. Та серце її було спокійне, ніхто із тих, хто бажав її прихильності, Козачку не хвилював.

Наближалася Трійця, і щоб заквітчати хату духмяним зіллям, що зветься татарське, або аїр, або лепеха, вона сіла у човен і попливла до острова, що геть заріс цією травою.

Коли ж поверталася з острова, Панич з вудкою якраз проходив мимо і несподівано подав їй руку та допоміг вийти з човна. Їхні погляди зустрілися, вони стояли на березі, не зводячи очей одне з одного, а серця їхні почали тремтіти і збиватися з ритму.

Козачка отямилася першою і, не сказавши й слова, забрала зілля і побігла до своєї домівки.

Так відбулося їхнє знайомство, яке з часом переросло у дружні стосунки, які поступово заповнювали їхні серця. Інколи вони каталися на човні, навкруги буяла чарівна природа, у річці плескалась риба, на болотах водилися хмари водоплавної пташини. Та сидячи за веслами, Панич не помічав нічого, вдивляючись в Козаччині очі, затамувавши подих, а вона не відводила очей від того погляду.

Йшов час, все тіснішими ставали відносини, але були і заздрощі, чому вони не звертають уваги на інших, адже обоє подобалися багатьом.

Та ніхто не знає, звідки береться кохання – це дивовижне почуття, яке захоплює душу і бентежить серце. Розлучатись більш ніж на кілька днів вони вже були не в змозі. Постало пи­тання зару­чин та весілля. Але в ті часи шлюби у великій мірі залежали від майнового стану молодих. Вона – козачка-простолюдинка, а він – панич. Це було перешкодою, та мудрі батьки з обох сторін погодилися піти назустріч закоханим, щоб ті не заподіяли чогось лихого.

Відзначаючи цю подію, Козачка і Панич сіли у човна і попливли до острова, на те місце, де завжди ставили човна і де вперше їхні вуста злилися в поцілунку. Вийшовши на берег, Козачка трохи засмутилася. Завжди, коли вони припливали на острів, до них підпливали лебідь та лебідка, ніби стерегти їхнє кохання, і відпливали тоді, як і вони залишали острів. Але цього разу, вперше, лебеді не з’явилися. Однак закохані не надали цьому уваги. Панич, як завжди, взяв Козачку на руки і поніс навкруги острова, щоб відзначити здійснення їхньої найбільшої мрії – дозволу на шлюб.

Повернувшись, вони не побачили човна. Почали кликати на допомогу, але ніхто не відповідав. Лихі люди були і в ті часи…

Почало вечоріти, піднімався вітерець, зароджувався страх: що робити далі? З південного боку – широкий Тясмин, з північного – болото. Забувши прислів’я «Як не знаєш броду, не ходи у воду», вирушили болотом до протилежного берега. Йти було тяжко, сили покидали і Козачку, і Панича.

А перед самим берегом з’явилася канава. Вода вже діставала грудей, тоді Панич узяв Козачку на руки, підняв над собою і поніс до берега, який був уже так близько. Захлинаючись водою, юнак із останніх сил виштовхнув кохану на берег, а сам вибратися уже не зміг. Поки Козачка прийшла до тями і підтягнула Панича до берега, його серце вже не билося…

Козачка прожила довге життя, залишаючись самотньою, і щороку в день загибелі Панича відвідувала острів, не віддаючи кохання нікому.

З того часу минуло понад двісті років, а люди і дотепер називають той острів Островом любові.

А мені думається, що було б добре, якби молодята перед весіллям припливали на острів, щоб віддати данину Великому Коханню, щоб бути у шлюбі на довгі роки. Таке повір’я існує в народі, а його з пліч не слід скидати.

Олексій РЕНДОРЕНКО