Діна Осадча – заслужений працівник культури України, керівник народного аматорського хору ветеранів війни та праці міського Будинку культури, на професійній стезі 45 років. Сьогодні пропонуємо подивитися на творчу долю Діни Іванівни через призму життя і слова Тараса Шевченка. 

До Тараса босоніж

Свою розповідь, пов’язану із Тарасом Шевченком, його творчіcтю умовно можу розділи на кілька частин. Насампочаток, перше знайомство. Так сталося, що мої родичі у 1962 році переїхали в Канів. Сестрин чоловік будував там ГЕС і керував будівельною організацією. Тому Канів, куди не подивлюся, що не будівля, наче все збудоване його руками. У 1964 році родичі вперше забрали мене в Канів. Тоді ще новий масив «Намив» тільки намивався, фактично його не було, і з центру, там, де зараз площа Комсомолу, ми по піску роззуті йшли аж до самої могили Шевченка. Запам’яталося, що східці тоді були дерев’яними, я їх рахувала, це було дуже-дуже цікаво. Так, із підліткового віку, на все життя залишилося в пам’яті, що я там була, і коли розповідала ровесникам, вони так ніби хотіли доторкнутися до мене, бо я була на тій святині, могла побачити її.

Нова куфаєчка на поклон до Тараса

Для батьків – все, що пов’язане з Шевченком, взагалі щось надто особливе. Батько дуже шанував Шевченка. Коли ще ми жили на Поділлі, він говорив: «Хоч би мені раз поїхати і побувати на могилі Шевченка, тоді вже можу й помирати». Так сталося, коли я у 1968 році вступила у Канівське училище культури, батьки теж переїхали на Канівщину. Поїздка на Тарасову могилу для батька ставала святковим днем. Він мав новеньку куфаєчку, її не одягав нікуди і ніде, а тільки, коли їхав до Шевченка. Тож батько одягав новенький дешевенький костюм, сорочку, бо ми небагаті люди були, ту куфаєчку і їхав до Шевченка: побув на могилі, вклонився, отаким для нього там був день – святим, незабутнім.
Там зараз на Канівській землі батьки поховані. А всі родичі, вся сім’я дотримуємося їх традиції. Живемо в різних куточках, племінниця в Усть-Куті Іркутської області, донька у Тверській області, а коли разом з’їжджаємося, то основне питання, яке обговорюємо, як ми будемо, у який день підемо до Шевченка. Ось тепер і внучка побувала у Кобзаря, і зять побачив Канівську землю. Там зараз дуже гарно, не так, як раніше, і я їм про це розказую.

Зустрічала делегацію

Як пов’язала доля мене з Шевченком? Коли навчалася в училищі культури, в аудиторію зайшов заступник директора, вибрав трьох дівчат – ми були однакового зросту, довгі коси заплетені – і каже: «До нас приїжджає делегація – видатні поети, письменники, будемо зустрічати їх.» А я тоді була ще зовсім дитина, вступила у 15 років в училище, думаю, як це зустрічати, що треба робити? Нас вдягли у дуже красиві національні костюми, привезли до підніжжя Тарасової гори, а там тоді працювала пристань, припливали кораблі і знані люди. Одну з таких делегацій зустрічали і ми – короваями й вітаннями. Таку почесну місію потім виконували не раз, ми стали частими гостями на могилі Шевченка, а наші фото неодноразово з’являлися у місцевих газетах.

У репертуарі завжди є Шевченко

Коли переїхала на Смілянщину, влилася у творчі колективи. Ми обов’язково мали у репертуарі пісні на слова Шевченка, і це не було вказівкою, у кожного з нас була знана та співана пісня «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи». У народного самодіяльного колективу «Заграва», де я теж виступала, була гарна обробка «Заповіту», її зробив його керівник на той час Юрій Радзієвський.
І саме з цією піснею пов’язана одна незабутня подія. Ми поїхали на все­український фестиваль «Воля-97» в Івано-Франківськ. Виступили там, отримали перемогу, а один день мали для ознайомлення з містом. Нас підвели до пам’ятника Шевченкові. Там зібралося багато інших колективів. А в нас була калина, її передали мені, підійшла до підніжжя, поклала і промовила: «Прийми, Тарасе, від землі своєї, від Шевченкового краю ось цю калину», а сміляни заспівали «Заповіт». Всі перехожі озиралися, зупинялися, здивовано підходили, адже тоді це було незвично. Підійшли інші колективи, і ми всі разом заспівали. Дуже хвилююча, щемлива мить, навіть просльозилися. І взагалі, у репертуарі усіх колективів, з якими працювала і працюю, завжди були і є твори Шевченка, і у вокальному тріо «Заграви», і у хорі ветеранів, і у фольклорному ансамблі і т.д.
Чотири-п’ять років тому були в Бельгії. Ми повезли акапельні, фольклорні, духовні твори, і обов’язково твори Шевченка. Їх виконували на різних сценах і, зокрема, у люксембурзькій консерваторії. Звучав Шевченко у нашому виконанні і в Литві. Усі ці твори дуже мелодійні, красиві, душевні. Їх багато людей слухали з заплющеними очима. Для тих, хто колись виїхав за кордон, а зараз живе у Франції, інших країнах, такі пісні дуже дорогі й цінні, як на нашу думку.
У репертуарі хору ветеранів до десятка пісень на слова Шевченка. До двохсотріччя Кобзаря готуємо як традиційні пісні так і нові, звичайно «Бандуристе, орле сизий», «По діброві вітер віє» та ін. У мене особисто є пісні малоспівані. Ми їх виконували у вокальному тріо колишнього складу «Заграви». Дуже цікаві.

Тече вода в синє море,
Та й не витікає
Шукав козак свою долю,
а долі немає.
А бо ще:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
край дороги гне тополю,
Червону калину.

Вже три роки працює у міському Будинку культури фольклорний колектив «Намисто». Брали участь у звітному концерті, є претендентами на виступ у заключному турі фестивалю до 200-річчя Шевченка в Києві. У репертуарі маємо фольклорну пісню, я її відшукала. Приваблює тим, що вона – Шевченкова і саме народна – красива, розспівана, гарна:

Всі садочки зеленіють,
Сохне одна слива,
Всі дівчата щастя мають,
А я не щаслива.

Пісні на слова Шевченка дуже різні, але переважно сумні, проте задушевні. Та коли виконуєш, проймаєшся внутрішньо відповідним настроєм, почуттями, десь і сльоза може непрохана появиться. А на репетиціях учасники хору згадують то одну пісню, то іншу, бо той, хто торкається аматорства, знає багато творів Шевченка.

Зараз готуємося до 200-річчя

Маємо дуже гарний проект з відділом освіти, бібліотека готує підбір літератури, а у нас підбір пісень, щоб молодому поколінню показати більш професійне виконання Шевченкових творів.
Зараз віддаюся повністю творчості, вже маю можливість, вишукую гарні пісні. Співати легко, бо у Будинку культури склався колектив однодумців, який тебе розуміє, підтримує в усьому, тільки сказав – і всі беруться, роблять. Усім сподобалося співати у народному плані. Вплелася у колектив молодь, наприклад подружжя Бородіїв. Дуже подобається працювати з ветеранами, бо кожен з них – це особистість, шаную їх за прожите життя, за те, що мають життєву позицію, що не залишаються наодинці, спілкуються, підтримують, йдуть до нас, радіють тим, що вміють обговорити разом проблеми, вирішити життєві ситуації, а коли виступають перед глядачами, то радісні від того, що на сцені. Інші часто кажуть, що заздрять хористам-ветеранам, бо вони завжди серед людей і співають на сцені.

Нещодавно Діні Іванівні Осадчій присвоєно звання заслуженого працівника культури України. Для неї – це визнання, як новий старт до творчої праці.
– Треба ще працювати, бо у творчості, як у любові, треба постійно працювати, доводити, що ти можеш. Тому буду працювати, поки є сила, енергія, потенціал, хочу бути корисною. Заслужений – це служити, у моєму випадку – служити на благо культури нашого міста і збереження культурних традицій нашого народу.

Записала Юлія Харченко