(новела)

Володьці майже чотирнадцять. За батька-матір у нього змалечку вихователі дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Майже одностайно вони вперто втлумачували хлопцеві, що він щасливий, бо житиме колись при комунізмі. Про світле майбутнє наступних поколінь педагоги, як правило, говорили фанатично, зі спазмами у горлі й радісним блиском в очах. Хоч і нудило Володьку від отих їхніх нотацій, та все ж про комунізм він мріяв, бо думав, що при комунізмі сиріт обов’язково вітатимуть із днем народження.
А ще Володька мріяв стати скульптором. У нього ж виходить! Тільки-но окраєць пластиліну потрапить йому до рук, відразу ж перетвориться як не на лисичку, то на ведмедика або зайчика.
Одного березневого дня на шкільному подвір’ї, ще вкритому товстим шаром змокрілого снігу, Володька, поставивши декілька снігових куль одну на одну, спорудив постамент. Потім на нього примостив ще дві кулі: більшу й меншу. Незважаючи на колючий вітерець, що нахабно щипав за пальці, хлопець вправно перетворив снігове безладдя на чоловічі груди й голову. Щоб краще бачити недоліки, інколи відходив на два-три кроки від погруддя, знову повертався й спритно виправляв хиби. А коли ніжно розчесав пишні вуса й витесав густі насуплені брови, з-під них засяяв теплий погляд Кобзаря.
Віконні шиби враз заграли калейдоскопом здивованих очей. Купка учнів, у захваті від побаченого, вибігла на подвір’я й оточила натхненного Володьку. Шкільними класами й коридорами покотилася хвиля вигуків:
– Шевченка зліпив… Кобзаря… із снігу…
– Що за непорядок?! Хто дозволив?! – верескливий голос завгоспа, як шило, проштрикнув повітря. Низенький, пузатий чоловічок розмахував лопатою і вже намірився розтрощити снігову скульптуру.
– Не дам!!! – Володька ступив назустріч. – Нізащо!!! Стій!!! – і що було сили головою штовхонув зухвальця в живіт. Той гикнув і незграбно повалився спиною на сніг. Далеко убік відлетіла лопата, аж хряснула.
– Та я тебе… Та я… – по-риб’ячому хапаючи ротом повітря, пузань безуспішно намагався звестися на ноги.
На зчинений галас з’явився черговий вихователь.
– Не винуватий… Не винуватий Володька, – дружно гомоніли діти, кількість яких на подвір’ї водночас збільшилася чи не вдвоє. – Він Кобзаря захищав…
Мимоволі оглянувши скульптуру, вихователь, звертаючись до завгоспа, вдяганка якого перетворилася на крижаний панцир, сказав розважливо:
– Мушу доповісти директорові, – а за мить додав з ледь помітним роздратуванням: – Вірніше, порадитися, як бути з вами надалі.
Ошелешений таким поворотом подій, завгосп приречено дзявкнув:
– Оце так? – і, як шкідливий собака, неохоче почвалав услід за вихователем.
Невдовзі Володьці минуло чотирнадцять. Із днем народження його так ніхто й не привітав.

Ігор КОВАЛЕНКО